Ми архаїчні, попри любов до красивих німецьких авто, тусовок та різних європейських «штучок-дрючок». Особливо це впадає в око на тлі Туреччини. Країни, 80%. населення  якої вже вакциновано. І де у виробництві та у побуті широко використовують енергію сонця. Навіть свої сонячні батареї виготовляють.

Туреччина тотально сплачує податки. Розрахуватися через термінал можна навіть у найменшій крамничці. І в таксі.

Портрети Ататюрка скрізь. Бачила в одній автобусній касі навіть два їх. Але релігія преспокійно співіснує зі світською модернізацією. Муедзини читають свої молитви 5 разів на день, щоразу іншу, іноді дуже кортко. Діти вулицями не вештаються: або в школі, або вдома. Школою турки не надто вдоволені, кажуть, що вчителі не встигають за дітьми, що діти потребують іншої системи навчання.

Нарешті про щедрість і доброзичливість турків. В кафе і ресторанчиках годують смачно, порції величезні, дають овочі і всілякі горішки взагалі безкоштовно, пригощають чаєм. Стюарт в автобусі пропонував кунджутні палички. Чай пречудовий, як і кава. Дехто з молодших турків вже й українською розмовляє, бо наших туристів там дуже багато. Один із них влаштував нам дегустацію рахат-лукумів, під час якої дотепно характеризував кожен наступний: «О, боже мій, 1», «о, боже мій, 2» і т.д.

Туркені симпатичні. Не закривають обличчя на відміну від персидських жінок чи посланниць з арабського світу. А проте в туристичній галузі їх не рясно.

Столичні таксисти у переважній більшості (як і працівники величезного автовокзалу) англійською не розмовляють. Очевидно, нема потреби. Добре, що тепер вони можуть їздити за навігатором – часто позиченим у клієнта. Але все ж хочеться поговорити, а не мовчати.

Захоплююся турками. Принаймні країна навіть в умовах пандемії не навіває депресії. А камені, яким 10 мільйонів літ, лише нагадують, що нема нічого вічного під сонцем, тому треба цінувати життя і робити його кращим.