Світ дивується мужності українських воїнів, єднанню всього народу. Цього не дано збагнути ворогу – він не втямить, що крім байрактарів, автоматів, джевелінів у нас є ще високоточна таємна зброя… 

…Серед багатьох спогадів оцей – найлюбіший.

На початку нашого співжиття приходить додому сердитий Джеймс Мейс і починає докопуватися: «Шевченко… Шевченко… У всіх на вустах лише Шевченко. Я не розумію. Я знаю напам’ять чимало з Шекспіра, але ж не цитую його по тисячу разів на день», — «Ти перебільшуєш», — «А ти не помічаєш, що жодна розмова з тутешніми українцями не обходиться, аби хтось не згадав чи не процитував Шевченка?», — «А хіба з українськими емігрантами не так?», — «Не настільки, щоб це було для мене проблемою».

Я починаю гарячково мимрити про значення Шевченка для України, для кожного українця, Джім саркастично мене перебиває: та чув я всі ці промови, я все це знаю, поясни по-людськи. Ловлю себе на думці, що у лексичному просторі Києва Шевченка таки чимало: університет, проспект, площа, пам’ятник, станція метро, товариство «Просвіта» і т. ін. Але ж я особисто про Шевченка з ним ніколи й не розмовляла. Хоча… Згадалося, скільки разів у розмові вкидала: «І ви наші і все наше…», «І ми не ми, і я не я…», «А братія мовчить собі, витріщивши очі…», «А розумне ваше слово брехнею підбите…». А в подруги Тетянки взагалі вся розмова Шевченком перецвічена, не кажучи про друзів-поетів. Моя мама, процитувавши Шевченка, проказавши: «Той мурує, той руйнує, той неситим оком…», не може зупинитися, аби не доказати строфу… Але Джім, виговорившись, уже заспокоївся, сідає до своєї праці. Продовження цієї розмови не було.

Десь аж за місяць, прийшовши з якоїсь конференції, Джім кидається до книг і висмикнувши якогось «Кобзаря», а він їх привіз зі Штатів чимало, тицяє мені в руки і наказує: «Читай!»

Вечір перейшов у глибоку ніч, американський професор слухав, думав, перепитував, коли йому було щось незрозуміле, обговорював, знову слухав. Щовечора я обкладалася довідниками, енциклопедіями, книгами на той випадок, коли одразу не зможу відповісти на якесь запитання. З наших обговорень особливо запам’яталась його реакція на закінчення поеми «Марія»: «Українська Матір Божа померла у 33-му. Твій Шевченко передбачив».

Мужі воспрянули святиє.
По всьому світу розійшлись,
І іменем твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всьому світу.
Ти ж під тином,
Сумуючи, у бур’яні
Умерла з голоду.

Так минуло кілька місяців, поки Джім не стулив «Кобзаря» і поклав його до своєї професорської торби:

— Я зрозумів. «Кобзар» — це таємна зброя України. Після появи такої книги Україна була приречена на незалежність.

— Чому таємна? Є тисячі перекладів різними мовами.

— Та її сили і потуги іноземці не збагнуть.

— Ти ж зрозумів?

— Та я вже майже українець.

Після цих специфічних студій Джеймс Мейс справді почав вважати себе українцем, бо нарівні з іншими міг послуговуватися афористикою «Кобзаря». А ще він збагнув підземний гуркіт українського слова та її давньої історії.

Я навела цей приклад, щоб пояснити, що ідея Свічки пам’яті почала брунькуватися, коли Джім слухав про три свічечки «Наймички», які вона принесла з довгого паломництва до Києва як свою гірку спокуту, і з Тарасової свічки, на його автопортреті, який так любив розглядати мій чоловік…

Неопалиме Шевченкове Слово —  зброя, яку не можна розбомбити, розстріляти, вирвати з рук і душ. Це святий вогонь, на якому кується вогнище нашої Перемоги.