Ця хвороба ще не стала пандемією, але, на жаль, масово шириться навіть тепер, коли маємо бути як ніколи згуртовані, рідні одне одному. Ні, вона не поповнює статистику фізичної смертності. Бо вбиває не тіло,  а совість…

Сьогодні став свідком сцени. Без сценарію – лише сама імпровізація. Виходжу з метро у підземний перехід. Мене обдуває неприємним протягом, я звикаю зором до тьмяного освітлення і бачу десь посередині переходу під стіною чоловіка в однострої. У колясці, без ніг. Тримає в руках картузика, просить на лікування. А людський потічок відсторонено протікає повз. Не затримуючись.  На безпечній дистанції од візка, наче там зачумлений чи прокажений.

Невже важко тобі, люде, зупинитися біля свого захисника, вділити йому щось од своїх щедрот, сказати просту фразу: «Щиро дякую!»? Мабуть, простіше «втикати» у соцмережах і писати патріотичні коментарі, які не мають сенсу без дії.

Так, у цій життєвій драмі кожен виконав своє амплуа. Головний герой отримує 10000 балів з 10, а перехожі – жебрацькі крихти, як сіра безлика масовка.

Театр «Байдужість». Шекспір відпочиває.