24 лютого зарубцюється в підручниках історії як дата розв’язання росіянами найбільшої катастрофи в Європі після Другої світової війни. Кожен прожитий день після цього буде хронологічно відображено в інформаційних повідомлення з фронтів, у статистиці зайнятих та звільнених населених пунктів. Пізніше неминуче розкриється ще одна статистика, найстрашніша: кількості невинних жертв серед цивільного населення і захисників.

А поки що війна триває і наше покоління – учасники та свідки цього жахіття. Календарний вимір часу в один рік спонукає аналізувати, підсумовувати, узагальнювати, вдивлятися у близьке і навіть далеке прийдешнє. У цій війні кожен свідомий українець – солдат, а кожен свідомий житель зарубіжжя – друг. Про цю війну вже пишуть книги, знімають документальні й художні фільми. А скільки їх іще буде! Напевне, своє «кіно» зніматиме і «Мосфільм». За нинішньої кремлівської камарильї – таке ж безглузде та брехливе, як уся російська пропаганда, що отруїла мізки десятків мільйонів росіян. З неї, власне, ця війна й почалася.

В гущі ідеологічного фронту – журналісти. З обох сторін. І вкрай важливо, яким виросте покоління української журналістики, обпалене війною, тих, кого трагедія торкнулася особисто.

На початку воєнних дій, коли відновилися онлайн-заняття, у своєму курсі «Авторські майстер-класи з журналістики» попросив тодішніх другокурсників написати про перші дні війни. Їм випало опинилися різних ситуаціях: хтось виривався з Бучі і на власні очі пережив жахіття бомбардувань, хтось був у родичів у Чернігові, Сумах, хтось відправляв рідних на фронт…

Але в кожному з їхніх описів – невимовний біль, раптове та дочасне дорослішання і подиву гідна віра у власні сили!

Подаю фрагменти декількох студентських робіт – новітні «літописи Самовидців».

Ангеліна ІЛЬЧЕНКО:
«… Це все схоже на сон. Але прокинутися неможливо. 4:30 – вибух. Вибух від якого прокинулася моя родина. Всі думки стали схожі на картинку із заплутаними навушниками. Ти біжиш до батьків з надією, що вони зможуть дати відповідь на запитання «що це?» А потім лізеш у телефон і читаєш: «Спецоперація». Слово, яке покриває справжнє – війна. Про яку ніхто й ніколи не просив.
Похапцем кидаєш в сумку декілька найтепліших речей і фотографію з коханою людиною. Їдеш до бабусі в погріб. У розпачі не знаєш куди бігти і що робити. Голова не сприймає, що зовсім поруч вибухають снаряди. Наосліп біжиш до погреба, і в якийсь момент, коли замерзають ноги і руки, чуєш, як над головою пролітає вертоліт. Тоді розумієш, що погріб тебе не врятує. Потрібно їхати. Їхати від рідної домівки, де провів все життя, їхати від теплих спогадів, їхати туди, де ти чужий.
І навіть не здогадуєшся, що декілька годин потому будеш за сотню кілометрів і повернешся додому не скоро. Не завтра. І не через місяць.
24 лютого – день, який змінив життя на 180 градусів. Змінив кожного».

Анна БОНДАР:
«…24 лютого 2022 року, о 6:30 ранку Анастасія, мати трьох дітей, почула у рідному Чернігові сильні вибухи та звуки сирен. Ось як вона згадує ці перші миті:
– Всередині – наче порожнеча утворилася. Але страху не відчувалося. Розбудила донечок, сказала, що до школи вони сьогодні не підуть, бо почалася війна. Не могла і не хотіла розповідати їм, що це таке. Розуміла одне: дітей не можна лякати. Маю бути спокійною.
Кожного дня чули страшні вибухи. Коли почалися авіанальоти, ми накривали голови подушками та ковдрами, а зверху (замість касок) – великими мисками. Іноді я не витримувала, зривалася, намагалася кричати, але оговтувалась, брала себе в руки. Вірила, що все це рано чи пізно має скінчитися. Почали у сховищі читати дітям книжки, вишивала...».

Дар’я СІРЕНОК:
«…Хвилина, година, дні, тижні – більше немає меж… Війна тепер не в підручнику з історії, вона тут, за вікном.
Чи могли подумати, що нам доведеться відчути реальну війну, про яку дивилися в кіно?! Певно, що ні, тим паче, що на цей раз сценарій безжальніший і у фюрера кремля кремля звірячіші наміри й амбіції. росія прямує в пекло, а ми перегортаємо чорну сторінку в історії боротьби за право жити.
Нині кожен українець обирає свою роль і справу. Наші воїни, котрі метр за метром, у повітрі, морі та на суші, знищують ворога. Волонтери, які допомагають одягом, їжею постраждалим сім’ям, біженцям і захисникам. Журналісти, що в студії чи на передовій тримають нас в курсі актуальних подій. Блогери та звичайні користувачі соцмереж, які доносять до користувачів інших країн правду про те, що відбувається на українських землях. Країна об’єдналася як ніколи раніше, тепер немає тебе і мене – є МИ, одне ціле, один народ, у якого одна мета – перемогти ненависного ворога!».

Олександра КОНОНЕЦЬ:
«…Ми родиною з перших днів вторгнення ночували в Макарівському медичному стаціонарі Київської області. Там був підвал і там, здавалося, було безпечніше… Тато – гінеколог, навіть у таких умовах, ще й під обстрілами приймав пологи, зупиняв кровотечі… Робив навіть кесареві розтини.
А нагорі, несамовито гуло, гупало, тріщало!.. Під обстрілами затуляли прозорою плівкою вибиті вікна, що не витримали ударної хвилі.
…Кажуть, військові шпиталі перебувають за 50 кілометрів від лінії зіткнення. Макарівська лікарня рятувала людей тоді, коли орки окопалися всього за кілька кілометрів від нас.
І весь час в лікарню везли поранених і мертвих. Безперервно. Здається, я бачила їх усіх. Бо часто ми змушені були виходили з підвалу, аби хоч трохи погрітися й хапнути ковток весняного повітря.
…Якось йшла коридором, аж раптом крик:
– Дорогу!.. Дорогу!..
А згодом – моторошні стогони. Про такі я лишень читала. У Багряного, в «Морітурі». Вперше реально бачила пошматованих людей. Так близько! Вперше чула ці несамовиті стогони.
Досі той стогін стоїть у голові. Вдень і вночі».

Анастасія БАДУЛА:
«…Що таке гордість за свою армію і народ?
Це коли армія топ-22 у світі знищує армію топ-2 світу.
Це коли президент, який доти ніколи не мав досвіду у політиці, переконує всі країни Європи та їх лідерів підтримати Україну.
Це коли знайомі хочуть записатися до Тероборони, а їм кажуть, що «немає місця, чекайте дзвінка».
Це коли вишиковуються довгі черги з добровольців до військкоматів та центрів здачі крові.
Це коли у телеграм-каналі міста постять довгий список потреб для військовослужбовців, а через пів години дякують, бо все отримали.
Це коли невідомий льотчик на старому літаку за перші години війни ліквідовує 10 новітніх машин ворога.
Це коли військові готові віддати своє життя за острів і посилають подалі «русскій воєнний карабль».
І після цього ще у когось можуть бути сумніви у нашій перемозі?!».

Анастасія ГРЕБЕНЮК:
«…Ця війна зависла у повітрі тривожною чорною хмарою… Кожен українець бачить і відчуває її. Весь світ бачить! Та для нас мало бачити – час відстояти себе та свою країну! Об’єднатись і підтримувати одне одного! Наша історія демонструє нам нашу міць! Український народ волелюбний і терпіти чужинців на своїй землі не буде!Так було в усі часи. Так є тепер. Так буде!».