Як часто, гуляючи містом, чіпляємося зором за таблички з назвами вулиць, провулків, бульварів: чиї імена носять? Зазвичай у такий спосіб увічнюють героїв, митців, громадських діячів… А чи заслуговують деякі такого вшанування? Щиро зізнаюся: частину прізвищ читаю на цих табличках уперше в житті.

З початком війни українці стали ретельніше обирати топонімічні імена. Та це й зрозуміло: не повинні наші міста і села вшановувати у назвах своїх площ, проспектів, бульварів, вулиць і провулків тих, хто прямо чи опосередковано творив більшовицький терор, хто ніс людям наративи «русского міра». Пережитків радянщини чи прямої русифікації у нашій топоніміці слід рішуче позбутися.

В українській столиці цей процес активно набирає обертів. Упродовж 2014-2022 років Київ змінив назви понад 450 вулиць, проспектів та бульварів, чиї назви були пов’язані з росією чи Радянським Союзом. Приблизно половину з них перейменовано після початку повномасштабного вторгнення рашистів в Україну. Прізвища радянських, російських діячів зникають із табличок на фасадах будівель і дорожніх указівниках – нові імена вказують дорогу містянам. Повертаються у топоніміку дисиденти, борці за волю України, жертви радянського політичного судочинства. І нинішні герої, оборонці столиці й рідної країни від московських варварів. Так удячний Київ увічнює цвіт нашої нації, її лицарів. Тих, хто гідний вічної і вдячної народної пам’яті.

Та, виявляється, і тут без казусів ніяк. Донедавна одна зі столичних вулиць носила ім’я російського письменника Льва Толстого. Але навесні цього року депутати Київради поклали край цій совковій честі й шані – дали вулиці нове ім’я Гетьмана Павла Скоропадського. Та так гучно цим ушанували очільника Української держави, що київське середмістя відтоді отримало аж дві вулиці його імені (першу, невеличку, що з’єднує вулиці Велику Васильківську та Басейну, назвали на честь гетьмана давно). Втім, швидко знайшли вихід: вирішили перейменувати давню вулицю. Один із запропонованих варіантів – на честь колишнього столичного голови Олександра Омельченка.

З реакції суспільства можна зробити висновок, що цей задум виявився не з кращих. Близько 74% киян, голосуючи у міському застосунку «Київ Цифровий», висловилися проти такого перейменування. І навіть створили відповідну петицію, яка за три дні вона набрала потрібні для розгляду 6 тисяч голосів. Зваживши на суспільне обурення, мер Києва відмовився від ідеї поміняти Скоропадського на Омельченка. Однак не зрозуміло: ця відмова остаточна чи тимчасова.

Важко заперечити, що дерадянізація і дерусифікація топонімів – річ знакова: український простір давно слід очистити від «рускоміровского» чаду. Але й братися за це, примовляючи «стук-грюк, аби з рук», ніяк не можна. Щоб не перетворити добру справу на посміховисько.