Я  з Чернігова. І всі три дні, поки тривав обмін полоненими 1000 на 1000, я була там. Моє місто стало домом для очікування, болю, надії та величезної людської любові.

Я зустрічала наших хлопців разом з матерями, дружинами, сестрами, нареченими та людьми, котрі прийшли підтримати рідних та наших хлопців. Ми стояли і чекали. Це очікування об’єднувало, бо коли ти дивишся в очі, наповнені надією, просто не маєш права залишитися осторонь – мусиш стати поруч, тримати за руку, мовчки бути опорою. Там, біля місця обміну, не було чужих.

Я познайомилась з Людмилою з Івано-Франківська. Її син безвісти зниклий. Вона приїжджає на кожен обмін і цей, на жаль, не став для неї щасливою втіхою. Але її  очі не притлумила зневіра, навіть коли жінка побачила, що сина немає серед звільнених. Підходила до хлопців, обіймала, кожному дякувала, кожного підтримувала. Людмила стала для мене прикладом незламності. Їй нестерпно боляче, а вона щиро радіє за кожного, хто повернувся, ніби кожен із них був її сином.

А Катерина з Києва чекала свого нареченого. Провела два довгих дні в тяжкому очікуванні, щодня ловила погляди звільнених, сподіваючись впізнати рідне обличчя. І на третій день нарешті дочекалася. Сльози, обійми… Щастя, для якого тісні усі слова світу.

Найважче бачити тих, хто не дочекався. Людей, які приїхали, стояли, молились — і не побачили своєї людини. Тримають в руках фото,  шукають у кожному обличчі бодай найменшу схожість. Деякі падали на коліна, коли розуміли, що його немає. Але навіть у цьому болеві ми підтримували одне одного. Хтось підходив, обіймав, говорив просте: «Він повернеться. Ми дочекаємось».

І були ті, хто почув намолене: їхній рідний живий. Хлопці, які вийшли з полону, впізнавали обличчя на фото і говорили: «Я його бачив…», «Він тримався…», «Ми були разом…». Для рідних це було теж найважливішим: ЖИВИЙ.

А хлопці, які виходили з автобусів, несли в очах усе — біль, страх, виснаження, тугу, але й світло. І ще — вдячність. Вони казали: «Найбільше щастя — бачити, скільки людей нас зустрічає. Чути українську мову після довгої тиші і темряви — це ніби знову народитися. Ми не знали, чи згадає про нас хтось. А тут — рідна мова, знайомі обличчя, рідна земля».

Вони розповідали про жахи полону — знущання, біль, страх, самотність і нескінченні дні випробувань. Тепер вони вдома. Виснажені, але нескорені. І кожен із них уже вписав свій рядок в новітню героїчну історію України

Ці три дні змінили мене. Як, очевидно, і всіх, хто був там. Я побачила справжню єдність — людей згуртованих, готових підтримати одне одного. Відчула істинну любов до рідних, до країни, до життя. Там я зустріла побратимів і посестер, які вже ніколи не будуть чужими. Там укотре пересвідчилася: ми сильні єдністю, любов’ю і підтримкою.

Тут немає чужих — усі рідня. І кожен наш рідний, повернений додому ,— це наша перемога.