Можна звикнути до всього. До черг в укриття, до тривожних валіз, навіть до тиші в метро, де під час повітряної тривоги ніхто й словом не обмовиться. Але звикнути до вибухів над головою, здається, неможливо. Так тулумбасить підступна смерть.

Цієї ночі Київ знову горів. Знову зойкали снопами вогню, клубами диму і свіжими вирвами мирні будинки, знову вікна тремтіли від вибухів, а серце — від безсилля. Я вже втратила лік цим нічним атакам, але кожна така ніч —окреме життя. Зі своїм початком, апогеєм і нескінченним посмаком.

«Була глибока ніч. Я відчинив вікно. Тиша навколо така зрадлива – повітря пересичене напругою. І враз – потужний вибух. Я підскочив, почав дослухатися. З вікна побачив моторошне червоне світло – небо палахкотіло. У цій тривожній тиші чітко почув, як наростає знайоме гидке іржаве гудіння — над нами летів дрон. Так близько, що здавалося, ось-ось торкнеться даху. Мене охопив справжній страх… Страх від безсилля, від того, що ця ніч може стати останньою…».  Це одкровення Іллі, студента і мого друга, можливо, колись ввійде документальним свідченням про рашистські звірства у велику хроніку цієї війни.

Коли прокидаєшся не від будильника, а від вибуху — це щось змінює. Починаєш оцінювати інші речі. Не що одягнути зранку, а чи стоять усі стіни. Не що приготувати на сніданок, а чи є вода у крані. І найголовніше — чи всі живі.

Я багато думала тієї ночі. Про те, що Київ — це щось більше, ніж місто чи мегаполіс. Це серце країни, яке продовжує битися, навіть коли в нього стріляють. Тут живе незламність. Тут засинають з тривогою, але прокидаються з рішучістю. І з бажанням жити.

Навіть попри біль.

Навіть попри втрати.

Навіть попри страх.

… Після нічної  атаки завжди настає ранок. Сонце сходить особливо красиво — наче сам Творець світу попросить вибачення за ніч. Ти жадібно хапаєш обличчям лагідні промені і думаєш: ми вкотре вистояли. Ще одну ніч. Ще одну атаку. Ми — є.

Спішать до школи діти, відкриваються магазини, маршрутний автобус стає на зупинці чітко за графіком. Вітаються сусіди. Люди бадьорять одне одного вже звичною фразою: «Тримаймося!..».