У столиці презентували документальний фільм «Звільнити слово». Про українських журналістів, звільнених з російського полону або тих, хто досі перебуває в неволі.

Стрічку створила команда Національної спілки журналістів України та Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти за підтримки NORAD – Норвезького агентства з питань співробітництва у сфері розвитку.

Голова НСЖУ Сергій Томіленко навів сумну статистику: 28 цивільних журналістів нині перебувають у російському полоні, 21 журналіст загинув під час виконання професійних обов’язків. Керівник спілки зачитав уривок із листа, переданого через правозахисників, від колеги з Мелітополя Ірини Левченко, яка перебуває в полоні з травня 2023 року. За його словами, такі свідчення допомагають українській журналістській спільноті та міжнародним партнерам активніше діяти, щоб визволити полонених. Він також згадав трагічну історію Вікторії Рощиної, української журналістки, яка після затримання на окупованій території загинула від тортур.

Журналіст агенції УНІАН Дмитро Хилюк, котрий у серпні 2024 року повернувся з російського полону, поділився особистими спогадами – від початку повномасштабного вторгнення до моменту викрадення з рідного села. «Звільнити мене було невигідно росії, бо вони знали, що я не буду мовчати», – сказав він.

Слова підтримки українським журналістам висловив другий секретар Посольства Норвегії Карл Гуллік Наккен. І наголосив на важливості розвитку демократії в Україні та роль журналістів у воєнний час. А представниця Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти Дар’я Кирилюк розповіла про роботу організації в Україні з 2014 року, коли почалося рашистське вторгнення.

Фільм «Звільнити слово» озвучила Олена Цигіпа – вчителька з окупованої Нової Каховки, дружина полоненого журналіста Сергія Цигіпи. На початку повномасштабного вторгнення подружжя створило волонтерську ініціативу «Україночки», допомагали містянам. Сергія викрали і незаконно засудили до 13 років ув’язнення за «шпигунство». Окремий епізод стрічки присвячено історії Яни Суворової, 18-річної журналістки з Мелітополя, яка створила телеграм-канал «Мелітополь – це Україна» і висвітлювала правду про життя в окупації. У серпні 2023 року дівчину заарештували окупанти і засудили до 14 років ув’язнення. Її хлопець зачитав уривки з листів, у яких Яна ділилася своїми переживаннями до оголошення вироку. Зараз її утримують у слідчому ізоляторі Таганрога, де раніше перебувала Вікторія Рощина, яку рашисти закатували. Тоді ж таки росіяни схопили й Анастасію Глуховську, журналістку із Запоріжжя та адміністраторку телеграм-каналу «Ріа Мелітополь». Від моменту викрадення немає жодної інформації про її місцеперебування.

Про власний досвід полону розповів журналіст проєкту «Крим.Реалії» Владислав Єсипенко, затриманий у 2021 році під час фільмування у Криму. Його засудили до чотирьох років ув’язнення. У червні 2025 року він повернувся додому, нині проходить реабілітацію. Почули глядачі й історію полону від Нарімана Джеляла, першого заступника Меджлісу кримськотатарського народу, який після арешту 2021 року був російським бранцем понад чотири роки. А фіналом фільму стали свідчення Людмили Гусейнової, колишньої полоненої та голови ГО «Нумо, сестри!». Про катування жінок, відсутність медичної допомоги та їжі в неволі. Нині її організація допомагає звільненим жінкам адаптуватися й протидіє російській пропаганді.

Такі фільми особливо значущі, бо документують факти цинічного, злочинного нехтування російською вояччиною елементарних норм міжнародного права. І нагадують світові про ціну свободи слова, про силу тих, хто несе правдиву вістку, незважаючи на страх і втрати. Люди повертаються до роботи після полону. Це – прояв гідності, мужності, внутрішньої сили.