Ти більше не відчуваєш у собі нічого. Душа нагадує гуртожиток, комунальну квартиру покинутих, забутих у поспіху почуттів. Колись давно обіцяв спинитися і не піти. 
Стриматись і не втекти. 

Не знаєш, де завершується зима й починається емоційний х(г)олод. Слова тоннами снігу і холоду тиснуть, мов гіркий багаж сумління. Ти сподівався позбутися себе колишнього та розпочати все із чистого аркуша.

А в скроні нестерпно тисне:

Спинитися і не піти.
Стриматись і не втекти.

Ти вже відмовився від чаю. І кава перестала бадьорити:   заварюєш чергову порцію, знов і знов… Слова, не сказані за слушного моменту, зависають у повітрі терпкою отрутою. Чужі дотики ріжуть руку.

Зіпсований, мертвий час, який ти загубив у сірості днів, доїдає твою милу усмішку, досмоктує з твоїх легень повітря.

Щоранку вчишся дихати й жити.
Усміхатися, щоб знову любити. 

Колись давно ти знав, як то воно по-справжньому. Тепер замість світанків запалюєш цигарки і ховаєш за фіранками сонце. У твоїй душі вічний протяг і на весь світ одчинені двері.

Щоранку старанно нанизуєш у пам’яті загублені колись  щасливі миті, муруєш стіни, фарбуєш їх у колір зіпсутого дощем неба.

Тримайся, будь ласка!
Десь під вагою болотяно-нестерпної нудьги ти залишаєшся
тим – незвичайним, веселим, справжнім.

Тим, хто міг спинитися і не піти.
Стриматись і не втекти.