«Скільки іще забере вона Твоїх дітей, не твоя війна? Скільки іще забере війна Твоїх дітей…»

Час героїв і час злодіїв – ось що є час війни, і герої, напевне, мовчатимуть про свій героїзм, а злодії мовчатимуть про свої злочини… Авдіївка вже давно перестала бути прифронтовим містом, це справжній фронт, де кожен ранок ніби подарований. Ще один ранок, коли ти живий.

За скупою статистикою інформаційних повідомлень «за останню добу в зоні бойових дій поранено… загинуло…»  не видно долі тисяч людей: їх ніколи не покажуть по телевізору, про них ніколи не напишуть. Хібо що вони безіменними потраплять у страшну статистику війни. Ще зовсім недавно значна частина українців, мабуть, і не чула про невеличке містечко, розділене на дві частини – Стара Авдіївка і Хімік (останній дав назву  коксохімічний завод).

Стара Авдіївка – це приватний сектор з невеличкими двориками й городами, вулички, які перетинає заводська колія. Хімік –  сучасніший район багатоповерхівок зі школами, адміністративними будівлями, магазинами, кав’ярнями. Я постійно телефоную до Авдіївки, хоч іноді на це доводиться витратити не один день, бо зв’язок переривається,  а частіше  «абонент не може прийняти ваш виклик». Телефоную зі страхом і надією, щоб знову почути  дзвінкий і спокійний голос. Моя університетська подруга Лариса, Лариса Михайлівна для своїх школярів, живе в Авдіївці постійно. Виїжджала тільки один раз, у 2015-му, коли стало зовсім неможливо, коли здавалося, що досить пересидіти якийсь час і все минеться. Не минулося….

Лариса  повернулася зі спокійного Дніпра-Дніпропетровська у своє буремне маленьке і рідне містечко. Тому, хто втратив свій дім і живе тепер уже третій рік, наче перекотиполе на рідній українській землі,  таке неважко зрозуміти. А іншим – навряд чи поясниш. Звісно, можна було б улаштуватися на роботу в Дніпрі, орендувати житло, якось налагодити життя, адже війна колись закінчиться…  Колись…

Колись Лариса вірила, що от прийде весна і війна закінчиться, чи з лютими холодами снаряди нарешті перестануть свистіти над дахом… Колись… Тепер нічого про це не говорить, не чекає кінця війни, не скаржиться. Просто живе, ходить на роботу зі Старої Авдіївки на Хімік. Смертельний снаряд недавно прилетів на футбольне поле її школи…

Чимало знаю про навчальний заклад Лариси, що 1 Вересня над школою летіли жовті і сині кульки, і що ніколи раніше від цього не було так затишно. Що Свято української писемності стало ще однією перемогою життя над війною. А незабаром День народження Тараса Шевченка… Вона не може залишити свою школу, свій дім і 90-річного дідуся. Щодня вони важать життям на цій не своїй війні… Чи своїй? Гасла, гасла, гасла… А що за тими гаслами? Де та прихована й така непривабна правда,  що розкриває сутність будь-якої війни? Хто знає її і спокійно прокидається вранці,  п’є свою каву, може, з насолодою дивиться у вікно…

З вікна авдіївської школи видно снаряд на футбольному полі… Останній рік, обговорюючи зі своїми київськими студентами воєнну проблематику ЗМІ,  кілька разів чула фразу: «Усі вже стомилися від розмов про війну». Ми стомилися, не хочемо чути про війну, про смерть,  бо не в нас летять снаряди, бо все це десь там, а інформаційний простір ірреального хронотопу дозволяє  створити собі затишне уявлення про непричетність до війни…  А там, в Авдіївці – маленька школа і  завжди весела вчителька Лариса Михайлівна, якій не треба говорити про її героїзм, якій не треба медалей і грамот. Їй просто треба, щоб ця війна не була для нас далекою,  перестала бути не своєю.

Тоді і Лариса Михайлівна не почуватиметься самотньою.

Їй так треба  дочекатися миру!

У місті старому ворони грають,
осінь лягає густою млою…
тіні минулого, як примари, сунуть за мною…
у місті новому встають тумани кольору темно-сірої вати…
у місті новому стоять гармати,
карлик продовжує гру свою грати…
Боже, невже і його колисала мати?..
у місті старому стоять палати,
високі-високі ґрати,
навколо в лаву стоять солдати,
щоб захищати свободу слова,
право буть обраним і обирати…
у місті новому попелом чорним вкрито обрій – куди зазирати?
ката і жертву в коктейлі злому змішано…
нащо тепер нарікати?..
в місті старому яскраві шати…
думу думають депутати…
ворони грають у місті старому
місяць стьмянілий,  як вічний фатум..
межу розмито, межу затерто, де межа в цьому світі старому?
світ поділено на квадрати,
навколо квадратів залізні ґрати,
у кожнім квадраті стоять гармати…
І хтось ще мусить за це вмирати…