– Ця тема вкрай болюча, тому пишучи про війну ти ніколи не будеш архіпопулярним у соцмережах, — сказала мені нещодавно подруга-волонтерка, доставивши нам кілька необхідних пакунків. – Та й «ТікТоку» в тебе немає, і відео мало знімаєш, – продовжила, щоб наостанок припечатати: – Словом, змирися…

І я всерйоз задумався: невже справді всіх так дістали тексти? Чи потрібен цей блог? Можливо, веду його лише заради «его»?

Більшість нині ховається у своїй бульбашці, живе за принципом: «Якщо не знаю про новину, її не існує». Хтось просто не вантажить свою совість зайвою інформацією, бо коли на душі шкребе оте «Чи достатньо роблю для перемоги?», — буває, що й безсоння карає…

А хтось досі живе своє «краще життя» і в усьому, що не так, винуватить політиків.
Ми жартували про блогінг і усвідомленість, поки не пролунав сигнал тривоги. Загроза КАБів. Треба миттю розосередитися. Коробки ніби самі перескочили з мікроавтобуса в пікап.

– Раніше можна було забанитися – і на твій блог відразу набігали підписники. Тепер уже не варіант. Тому не балуйся і просто постарайся жити, – сказала вона на прощання.

Який час, такі й жарти. Але питання не розвіялося: більше відео чи все ж таки дати волю текстам?