На розі вулиці Героїв Небесної Сотні височіє девʼятиповерховий будинок. Панельний. Сірий.  Монотонне полотно його стін подекуди нівечить бунтівна (поза межами естетики) яскравість утеплених квартирних фасадів. Не страшно. На тлі залізобетонної незворушності ці барвисті виплоди латентного вандалізму скидаються радше на купку маргіналів, та аж ніяк не на відчайдушних повстанців. Не важливо. Лише при денному світлі вони набувають певної іпостасі. Зараз же це однаково темні й безликі квадрати. Притлумлену індивідуальність цих хаотичних «вкраплень» могли б врятувати вуличні ліхтарі, але цієї ночі планове відключення світла лишило їх на поталу безжалісній темряві. Не пощастило.

Цей будинок дивний. На перший погляд непримітний. Звичайний. Але його нутро контраверсійне. Тому й тиша в ньому звучить по-різному. Дисонансно. У квартирі під номером 22, до прикладу, вона полохлива, але водночас заколисуюча. Бринить страхом бути розітнутою ревом сирени. Бажана, мʼяка та прозора, ніби джерельна вода. А в 24-ій тиша гнітюча. Вʼязка, липка та тривожна. Там вона занадто гучна. Оглушлива, моторошна, підступна. Шепоче голосами, які назавжди стихли. Нишпорить під шкірою, шкрябає ребра та пронизує легені, висмоктуючи з них повітря. У 24-ій чомусь агресивно воліють, аби цю нестерпну тишу роздер на шматки якийсь звук.

… За дверима, позначеними числом 14, тиша оселилася давно. Але її більше нікому слухати. Вона там єдиний мешканець.

Цієї ночі у будинку на розі вулиці Героїв Небесної Сотні зʼявилися тріщини. Певне, тиша тисла нещадно. Після громового вибуху. Ракета вцілила тут. Наче у мішень, «в десятку».