Вже три місяці я в Данії, але все ще не віриться, що у безпеці. А шлях, який привів мене сюди, досі видається довгим кадром якогось сюрреалістичного фільму. 

Той лютневий ранок збудив мене у рідному місті Дніпрі гуркотом вибухів. Нас охопила паніка, ми не могли втямити, що нам робити, куди тікати і чи тікати взагалі. Сирена методично зганяла нас в імпровізоване укриття на нижніх поверхах підземних гаражів біля дому. І цей новий ритм життя, в який вимушено втягувалися, потроху отямлював нас. Визріло рішення виїхати. За межі країни. Валізи збирали дуже швидко, речей взяли лише на 2-3 тижні, бо дуже хотіли вірити запевненням місцевих «воєнекспертів», що ця ворожа «спецоперація» ненадовго.

Третього березня вирушила у дорогу з центрального залізничного вокзалу Дніпра. Розкладу потягів ніхто не знав, поміток, інформації про їхній рух жодних не було. Купа людей, сумок, штовханина і гамір – здається, ми за крок до кінця світу… Після чотирьох годин вистоювань на морозі, прибуло «щось» із виду пасажирське. Всі у це «щось» уламуються уяви не маючи, що ж воно насправді, і куди вирушає. Вже у дорозі вияснилося, що то електричка, і що вона не їде до Львова, але принаймні їде у західному напрямку. Після декількох годин дороги пересіли на іншу електричку, і ще 20 годин з вимкненим світлом, сидячи на рюкзаках, пхалися якомога далі від звуків канонади, яка, здавалося, йшла за нами назирці. Страху не відчувалося, бо організм просто блокує емоції, ставить тіло та психіку на режим «виживання».

Ні одна емоція все ж таки була – ненависть.

Ненависть до тих, хто змушує людей покидати батьківщину, хто вбиває і гарбає чуже – до всіх тих 140 000 000 особин, які віками чваняться, що вони «народ вєлікой культури». Але ця ненависть допомогла вистояти ще 8 годин на морозі, щоб пішки перейти кордон, потім доїхати до Німеччини, далі – до Данії.

Розпал літа, а відчуття, що ти все ще в лютому… Даруйте за заяложений штамп, але життя й насправді розділилося на «до» та «після». Вид за вікном інший, мало знайомих облич… Інший менталітет, інші традиції, навіть дещо інакші цінності… Вже починаєш забувати, як було до лютого, але досі не сприймаєш «як тут заведено».

Попри те, що змінилися картки та купюри в гаманці, а рідну мову можна не чути по декілька днів, завжди пам’ятатимеш звідки ти і що фінальна точка цього поневіряння – твоя рідна Україна. А поки що залишається ходити на доволі швидко знайдену роботу кухарем у ресторані, готуватися до екзаменаційної сесії в університеті, відвідувати додаткові курси данської мови, підтримувати ЗСУ частиною зароблених коштів та вчити іноземців промовляти головну фразу сьогодення: «Слава Україні!».