У день ЙОГО уродин годилося б по-людськи щиро… помовчати. За звичаєвою делікатністю народної ґречності та й за моральними приписами, які вимагають у певних випадках хороше, або нічого. Хоча ВІН жиє, білий хліб жує, і навіть живіший за нас з вами, для багатьох ЙОГО давно нема. Канув у непам’ять, як сокира в ополонку.

Коли ВОНИ виходили з Верховної Ради на велелюдний майданчик, який тепер називається Площею Конституції, коли згрупувалися на приступку довкола НЬОГО, а ВІН говорив про те, що йде в Президенти, і підігрітий очікуванням натовп вирував піднесено, розгортючи йому серця для обіймів, я мовчав. Не кричав, не плескав у долоні, а вдивлявся у цю ситуативну  велелюдну президію, як радо грала одностайність. В ЇХНІ вимучені, опріснені колотнечею і таки відсутні обличчя, об які немов об пірс ударяла хвиля народної радості, – і мимоволі пробував одгадати того, хто в умовлений час перший поцілує ЙОГО. Вдивлявся в обличчя й – о, диво! – цілувальників призбирувалася добра герелиця. Вже шкодував, що не почав шукати «від зворотнього» – не кликаних, а вибраних.

Потім був Майдан, цілонічні вахти сина у промерзлих палатках, разом з однокурсниками ( як наслідок – хронічна боляка нирок). І наші з дружиною вистоювання перед Трибуною. Коли дивися на НЬОГО, оточеного соратниками й оглушеними децибелами музики та зніченими тисячоголоссям рідними дітьми, коли слухав ЙОГО притлумлені таки тяжким фізичним станом казання, – нестерпуче хотілося кричати. Викричатися. Але якась сила стискала гортань, видушуючи лише паволоку з очей. За градацією генерала де Голля, в моїх очах на Майдані стояв ПОЛІТИК. Чи, може, спотворене дивною підступною бідою обличчя робило ЙОГО таким – як загрозливо-моторошне забороло лицаря, помножує видимість мужності. Піди знай.

Унікальна воля сотворила з тисячоголосого, тисячоголового, мільйоном’язого Майдану єдиний організм Велета-Влади, який не дав згинути країні. І та самісінька воля породила діаметрально протилежне у владі – перетворила її на класичний ярмарковий майдан. Той, остаповишнівський, який ураз захряс возами-коровами-телятами-горшками… читайте Класика українського гумору. ПОЛІТИК, за детерміністськими канонами де голлівської «деградації», проклято перероджувався у політикана, а далі, коли пішло на ножах з Юлею, – у політихама.

… За кілька місяців до виборчого поганьбиська я брав у нього інтерв’ю у його резиденції в Будинку Городецького. Ми чекали його у кабінеті поважної чиновниці Адміністрації, і ця мудра жінка пристрасно переконувала мене, що його рейтинг надійно перевищує 60 відсотків. А я дивився у стелю, шукаючи там бодай слідів тієї осоружної слонової кістки, яка, зазвичай, за законами казкового жанру, відривала своєю глухою оздобою замки від білого світу.

Питання, які ми в редакції підготували і заздалегідь надіслали для ознайомлення, його обурили. Він не хотів розповідати, чому загибає українське село, як так сталося, що Канівський музей-заповідник, який він обіцяв відкрити до чергового Дня народження Кобзаря, яріє руїною, як і кілька років поспіль, чому бандити, як було обіцяно, не сидять у тюрмах. Чому психічно хвора людина на світове поганьбисько кермує українською столицею, а він нагороджує сього юродивого орденом Ярослава МУДРОГО.
Цей запитальник він рішуче відкинув, дорікнувши: з журналістів, які отаке питають, ніколи не вийде справжніх українців. І що всі ці доскіпування, мовляв, дріб’язкові, навіть нікчемні, бо ж «нація гине, націю треба рятувати». Його монолог, в’язкий і плутаний, як танці на мочарах, тривав на мій диктофон майже дві години. Нервово кусали уста наближені, знову прахом ішли заплановані зустрічі… А він говорив. Бідна Аріадна у замку зі слонової кістки ткала в одну вутлу ниточку павутиночку ума.

Мені знову нестерпуче хотілося кричати. Але здавлена обценьками гортань німувала.
Де голлівський політичний «хлопчик-мізинчик» уже тоді сам цілував усіх нас. Театрально. Повітряним «цьомом». На прощання.

На цій світлині – аркуш з його «автографом». На зустрічі в одному творчому колективі люди ділилися з ним думками, а він тим часом заклопотано нотував. Потім, коли захід скінчився, охорона ретельно зібрала всі його записи. Випадково у стосику чистого паперу загубився один аркуш цих «нотатків». Нині він – у моєму архіві.

Красномовно, чи не так?