Можливо, воно забудеться, як забуваються тривожні сни. І я мало кого здивую тим, що евакуювалася з окупації. Бо навіть не тисячі, а сотні тисяч людей одномоментно проживають цей процес мученицької евакуації з міст і сіл України, на які посягає російський окупант.

Сьогодні стояла на пероні під час посадки в евакуаційні вагони маріупольців/ бердянців/ мелітопольців. Діти, які несуть на собі два рюкзаки, тягнуть валізу, сумку, воду, поруч мами з малими дітьми, які голосно плачуть, із сумками, в які склали своє нехитре майно.

Стримані доброзичливі поліцейські з відкритими обличчями, на відміну від окупантів різних мастей, які ховають обличчя за балаклавами і чорними масками, на пероні волонтерські столи: дбайливі запорізькі волонтери вправно годують одразу добру сотню втомлених людей.

Бездоганне логістичне мистецтво нічних зустрічей тисяч евакуйованих, розміщення їх у визначених для цього приміщеннях, стрічі, проводи, харчування, сон, забезпечення необхідними атрибутами гігієни та догляду.

І пояснення, постійне уточнення дальших маршрутів.

Це, власне, територія вольної Волі, заради якої вчора я разом з 48-мома іншими людьми стала пасажиром рефрижератора «п’ятитонника», в якому привозили гуманітарну допомогу в окупований російськими військами Мелітополь.

Ми всі три доби: 29,30,31 березня 2022 року, незважаючи на відсутність будь-якого зв’язку, збиралися біля ДСНС-10, що на вулиці Івана Алєксєєва, 12, біля міського парку. Тисячі людей щодня з 6-ї ранку до 18-ї вечора стояли стіною вздовж вулиці в очікуванні гуманітарної колони (зараз її називають «конвоєм») із Запоріжжя, яка мала забрати нас і вивезти на територію Волі.

Тисячі мелітопольців і людей з навколишніх сіл та навіть з Херсонської області пломеніли одним Духом Єдності.

Незважаючи на постійне шугання окупантських камазів зі зловісною буквою на кузовах і агресивне «расходитесь» через рупор з «віджатого» у когось із наших людей джипа.

В цій спільноті, яка прагнула Волі, слово «окупанти» звучало в розмовах на кожному кроці.

Провокаторів із підленьким «где вы собираетесь ночевать?» просвічували/ протвережували словом «вдома».

«Так вы с Мелитополя? Тут же тихо, не стреляют. Почему вы уезжаете?» А в цей час усі директори шкіл написали заяви на звільнення, бо «новая власть» матюччям погрожувала одібрати квартири у педагогів, не згодних розпочати 4 квітня 2022 року навчання за «русскими учебниками». І чотирьох директорів шкіл увечері 31 березня автоматники таки викрадають з дому. Бо ті одверто заявили: неможливо розпочинати навчання, коли є реальна небезпека для дітей.

Думаю, пояснювати, як в умовах відсутності будь-якого зв’язку може працювати швидка допомога, лікарні, амбулаторії, люди, немає потреби. Санітарки – марафонниці, які біжать за лікарем-консультантом в інший корпус, гасають між поверхами за результатами обстежень тощо. Тут поле для додумування велике, складно щось вигадати.

Здавалося би, місто Мелітополь наскрізь українське і категорично не хоче бути частиною здеградованого «русского міра», тому має право на вибір волі. Проте окупантів цей факт не цікавить – вони вважають себе «асвабадітелямі». Невелика частина квартальних і старших у будинках взялася виконувати вказівку «нової влади» і здавати патріотів України та активістів.

Для покарання відрізано будь-який зв’язок із зовнішнім світом. І включено «тєлєвізор» з тупими пропагандистськими програмами зразка кондового совка. Там котрий день у можна побачити повідомлення, що очільницю мелітопольської освіти заарештовано через крадіжку матеріальних цінностей і фінансові порушення. Тільки лінивий не знає, що в перші дні зловісної окупації оргтехніку довелося переховувати від мародерства.

…Коли стало зрозуміло, що нам не вистачає місць у вщерть заповнених автобусах «Богдан», надійшла інформація, що можна спробувати записатися пасажиром у рефрижератор. Я побігла в кінець колони і – о, чудо! – знайшла той рефрижератор. Записала вчителів, маму однієї з них з букетом хронічних захворювань і доньку іншої та ще одну людину, якій загрожувала небезпека.

Ми розмістилися в тому рятівному транспорті дуже щільно. Студентки з двома папугами і щуром, дружини людей, які вірно служать Україні, нескінченно терплячі дітки, статечні жінки і чоловіки, дівчатко – волейболістка, яка сподівається десь продовжити тренування, з братом, який «читає книжки тільки українською» та їхньою врівноваженою мамою. Жінки, які запитували, якими молитвами я молюся. Виявлено, що ми молимося в душі.

Було багато складних загрозливих ситуацій, але багатогодинний марафон увінчався успіхом: ми потрапили на Волю. Коли глибокої глухої ночі виходили з рефрижератора, який встигли полюбити, нас фотографували кореспонденти.

А я думала про тих людей з дітьми, які у понад 500 машинах залишилися в небезпеці під Василівкою. Туди б кореспондентів. Ми-то вже на Волі.

Я знаю, що помста належить Богу. Не виключено, що Бог надасть можливість російським матерям, які відправили своїх синів вбивати українців, разом з російськими лікарями, які «внє палітікі, а дєті нєвіновати”, з учителями та іншими поважними людьми поїздити в рефрижераторі або в ущерть набитому автобусі з увімкненою пічкою, бо інакше не рушить, – через блокпости, гради і мінні поля. Та навряд, щоб за всі злодіяння окупантів помста, яка належить Богу, була такою легкою.