Досі мене лякали на карті великі розміри нинішньої недоімперії, яка холодним айсбергом загрозливо нависла над нами і над Європою. Та нещодавно у Відні, залишивши затишні стіни Штраус-готелю і ховаючись від несподіваної заметілі, я опинилась у старенькому деренчливому трамвайчику, такому схожому на львівський. Він виклично мчав повз помпезні Карлплац і Йосифсплац, одіозні мармурові монументи і бронзові статуї, повз барокову пишномовність палаців, які колись волали у світ, що ця імперія вічна…

Австро-Угорській імперії, яка тривала тисячоліття, належали землі Угорщини, України, Іспанії , Бургундії… Під її твердою десницею були Сицілія, Венеція, Неаполь… І навіть колонії Америки! Я дивилася на карту велетенської імперії у палаці її правителя і думала, що напевно він, господар цієї величі, вважав себе всемогутнім. Але Бог нагадав про себе: Його волею цей імператор втратив у завойованій частині Латинської Америки рідного брата, побачив застреленими у ліжку єдиного сина з невісткою, отримав страшну звістку, що дружину, його кохану Елізабет, зарізав на Женевській набережній терорист. І як останній дзвіночок  – оте роковане убивство в Сараєво племінника…

Потім була велика війна. І великий крах… Замість влади, слави та імперії — німота, самотина, нидіння в очікуванні кінця.

Відень –  це красномовне нагадування, що всі імперії розпадаються, а імператори закінчують у бункерах і в холодних ліжках…

І тоді повз їхні осиротілі палаци, насміхаючись, дзеленчать галасливі трамваї із вільними та щасливими людьми…