Як і очікувалось, основний удар чергового ординського вторгнення одночасно прийшовся на північ, південь та схід України. Важко все ж таки боронити свою землю, якщо вона за обрисами нагадує коня, що скаче. Гонорового, нестримного, але від того вразливого. Тому вкотре західні області  залишаються порівняно безпечними. Через це саме туди з’їжджаються з «гарячих точок» внутрішні переселенці.

Звісно, війна відчувається і тут. В обличчях людей, на прилавках магазинів, під час повітряних тривог, в новинах про ракетні удари містах і вузлових станціях… Проте маленький Хмельницький, місто мого народження, залишається все таким же спокійним, зануреним у глибокий провінційний сон. Наче давно вимерлий вид, що зберігся у бурштині.

Його «спальні» райони майже не змінилися. Радянські мозаїки на будинках опадають не від куль та снарядів, а самі по собі. По крутих пагорбах все той же килим приватних будинків, на садибах у повсякденних турботах порпаються люди. Нічого не вибивається з уже звичної картини, хіба що у поглядах людей більше підозри. Виклики та обов’язки ранньої весни поступово перетекли в літні клопоти. Здається, ще вчора трава цнотливо виглядала з-під прозорого снігу, а вже сьогодні одцвітають кульбаби. І наче «вчора» було 24 лютого.

Крім тривожних новин, для міста змінилось ще дещо – я і такі як я. Хмельницький прийняв вже декілька десятків тисяч переселенців. Ті, хто жили у вже звільнених областях, караванами автомобілів повертаються додому, проте є й такі, кому нема куди вертатися. Багато з них раніше ніколи не бували на Поділлі, деякі слабко володіють українською. Для мене це рідний дім, тому адаптація до нових умов минула непомітно. Ніби й не було дванадцяти років життя в передмісті столиці, не було полишеного у лісах Київщини дому – лише накопиченні літніми поїздками до бабусі спогади.

Проте таких, як я, – одиниці. Офіційні біженці у переважній більшості приїхали сюди зі сходу, в Україну, яку раніше не бачили. Природна насторога наклалася на істерію пошуку диверсантів, тому «нетутешніх» попервах часто розпитували в магазинах, навіть могли не відпустити певну номенклатуру товарів. Хоча тут ідеться лише про заборонений у воєнний час алкоголь. Поступово всі перестороги спали. Варто було людям трішки заспокоїтися – все стало на свої місця. Репет ворожих агентів про «внутрішній розкол України на схід і захід» виявився нікчемною спробою дезінформації – екстремальні умови завжди об’єднували українців.

Дехто з приїжджих поселився у родичів та знайомих, хтось зняв квартиру, а деяких переселенців поселили у закладах освіти. Навчання все одно дистанційне, а школи й дитсадки зазвичай мають просторі підвали для укриття. Високі стелі, побілені стіни, зламані дитячі ліжечка та стільці, на які сідають люди, що досі при звуці сирен поспішають до сховища, бродячі коти – окремий сонливий світ чогось втраченого з далекого дитинства. Гучна сирена навіть посеред ночі вже особливо нікому не заважає: людина – створіння адаптивне.

Ховатись тут немає від чого – найбільші воєнні об’єкти далеко на півночі, тому призвичаївшись люди перестали ходити до сховищ, навіть ті, хто мешкає над ними. Тепер створюють бульбашки сюрреалістичної безпеки у себе вдома, намагаючись перетягнути родичів в імпровізовані укриття на підлозі коридору. Ці заходи радше психологічні, ніж практичні. Матрац, притиснутий до дверей, навряд чи захистить від уламків, але нервові клітини захищає на диво добре.

У перші дні, коли це ще щось означало, багато районів міста взагалі не чули сирен. З’ясувалося, що відповідальна за них людина ставилась не надто сумлінно до своїх обов’язків. Принаймні про це писали місцеві газети. Зараз систему вже полагодили, у пригоді стали й нові польські сирени. Функції тривоги дещо розширили. Замість відбою гучно грає гімн. Потім сирену ще декілька разів оновлювали. Тепер гімн не інструментальний, а повноцінний запис з вокалом.

В такі моменти вулиці наповнює похмура велич цієї надзвичайної ситуації горнила сучасної української політичної нації.

Приїжджих чоловіків призовного віку зобов’язали стати на облік у військкоматі. Усіх підряд до війська не призивають, лише добровольців й тих, хто має відповідний фах. Але природа бюрократії під час війни – це зазвичай хаос. Тож усе одно на численних місцевих базарах можна позбирати плітки про те, як тероборона з позначками легендарним скотчем на рукаві когось «хапнула» прямо на автобусній зупинці.

На ті самі маршрутки та автобуси чекати доводиться довго – транспорту на вулицях поменшало. Як приватного, так і громадського. Минулого разу так було ще під час найпершого «ковідного» локдауну. Хоча відомі місцеві трамваї так само кволо пливуть над дорогами за лініями електропостачання. Ними досі можна дістатися середмістя.

Незадовго до початку війни на відомій у вузьких колах стометрівці відкрили інсталяцію в пам’ять героїв Небесної Сотні. Пам’ятні знаки тут схожі на ті, що стоять на столичному Майдані Незалежності. Й так само, як там, – атрибути воєнного часу (міхи з піском, протитанкові їжаки) доповнюють атмосферу, створюють тематичні декорації тих легендарних подій. В якомусь сенсі зараз проживаємо їх знову.Тільки тепер я не зацькований п’ятикласник, а студент другого курсу з комплексом утікача.

В центрі міста, ніби у вислугу перед регіональним начальством, найбільша концентрація вже звичних блокпостів. Хоча в інших районах міста і за його межами їх теж не бракує. Проте найбільше вразила одна деталь – червоно-чорні прапори поряд з державним на різних установах та над центральними вулицями. На заході України є традиція вивішувати революційний прапор ОУН на державні свята. Варто визнати: попри увесь страх, біль та відчай, війна теж є своєрідним святом. Святом націєтворення. Принаймні у нашому випадку.

Не завжди легко змиритися, що вулиці, якими в дитинстві ганяв на велосипеді, тепер заблоковані протитанковими їжаками. Але це не йде у жодне порівняння з випаленою землею Київщини, на яку тепер страшно повертатися. Тому дякую тобі, безпечний Хмельницький, спокійне та безтурботне місто індустріальної козацької слави, місто самоствореної нав’язаної безпеки, місто з минулого, що зараз рятує майбутнє всієї України.