Відень немовби згадав, що й він був колись для українців своїм. До розпаду багатонаціональної імперії Габсбурґів, тих-таки, які подарували Україні легендарного ексгерцога Вільгельма – поета і полковника Українських січових стрільців Василя Вишиваного.  Нині, понад століття потому, австрійська столиця знову чує українську мову. Наші земляки-біженці знайшли тут дах і всіляку підтримку. Господарі подбали навіть про те, щоб наші люди не відчували глухого і неприступного мовного бар’єру: для всіх охочих працюють безкоштовні куси німецької мови. Їх організували місіонери-морсони. 

Як повідомляється на сторінці спільноти у Facebook, заняття проводять раз на тиждень. У віденському домі, де 1891 року мешкала Леся Українка, перебуваючи тут на лікуванні. Про це сповіщає ошатна меморіальна дошка, встановлена на фасаді будинку.

Для багатьох українців спільнота мормонів досі є чимось геть чужим і невідомим. Правду про них часто підмінюють дивацькими чутками і плітками про «таємні мормонські ритуали» і всяку іншу бридню, яка породжує в умах обивателя упередження і навіть страх.

Рекс, Коул і Кей посланці спільноти Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Їхня волонтерська діяльність – частина дворічної місіонерської діяльності від церкви. Рішення брати участь у волонтерських програмах юнаки приймали самостійно.Попри те, що народилися в церковній общині, кожен з них пройшов власний шлях до того, аби усвідомити власні бажання та потребу як служити суспільству.

– Ми волонтеримо вже пів року,– розповідає Кей. – Я народився в церкві, і через неї нас було залучено до її діяльності. До того як прибути до Відня, ми якийсь час проживали в Україні, займалися там просвітництвом. Наш «звичайний день», як правило, починається близько шостої ранку. Після того як зробимо ранкові фізичні вправи, кілька годин присвячуємо навчанню. Нині ми теж вивчаємо німецьку. Опісля навчання зустрічаємося з різними людьми, як от, зараз із вами. Охоче розповідаємо про нашу церкву  тим, хто, можливо, хотів би знати про неї більше. Навіть на вулиці намагаємося знайти зацікавлених співрозмовників. Звісно, бачимося і з іншими членами общини. Зокрема і за запланованою вечерею.

– За якими ознаками обираєте на вулиці стрічних, щоб з ними поспілкуватися?

– Здебільшого, коли виходимо на вулиці, говоримо до всіх, – каже Кей. Великих труднощів чи проблем при цьому не виникає.

– Ви вже маєте якусь професію чи ще навчаєтеся?

– Зараз ми не вчимося,– пояснює Рекс. – Протягом нашої місії основним завдання – служити людям. Ми ділимося власним досвідом, займаємося просвітництвом, розповідаємо про Бога тим, кому це цікаво і хто, можливо, має бажання долучитися до церкви.

Від юнаків-місіонерів довідуюся: їхня місія загалом триває два роки: вони цілком і повністю віддають себе, свій час та зусилля волонтерській діяльності, освітній роботі, підтриманню благоустрою церкви. По завершенню цього періоду місіонери цілком вільні у виборі занять та професії.

– Що плануєте робити після завершення вашої місії?

– Хотілося б вступити до медичного університету, можливо навіть стати хірургом, – зізнається Кей. І додає: цей фах  втілить його бажання допомагати людям, спілкуватися з ними і бути  корисним.

– А мене більше приваблює робота інженера, – підхоплює розмову Рекс.

Хлопці пояснюють: їхня місія може спрямувати їх у будь-яку точку світу. Все залежить від рішення старших членів общини.

– Лишається тільки смиренно приймати рішення старших місіонерів і служити суспільству, – стверджує Кей. – Свого часу я вчив російську мову і молився, аби мене відправили до країни, де моє знання мови допоможе бути якомога кориснішим. Зрештою, мене послали до України.

–А я вчив китайську, але відправили також до України, – сміючись, додає Рекс.

– Не секрет, що будь-якій церкві для існування потрібні кошти. За які гроші існує ваша церква?

– Члени общини віддають десятину на її існування, – пояснює Коул. – Ми віримо, що це пожертва святими грішми: вони йдуть на гуманітарну допомогу людям по всьому світові. Зокрема, на допомогу Україні та українцям. По суті, це не наші гроші, це Божі гроші, які мають іти на те, аби допомагати людям.

– А як ви познайомилися? Були друзями з дитинства?

– Ми… Свого роду компаньйони, – відповідає Кей. – Разом їздимо у різні місця, разом працюємо над різними проєктами, як-от зараз, і разом виконуємо волонтерську роботу.

– До України нас також відіслали в парі, – киває Рекс.

– Йдучи сюди помітила неподалік прапори сексуальних меншин. Як  ваша церква ставиться до таких соціальних явищ? Наскільки знаю, одностатеві шлюби в мормонів заборонені…

–Ми любимо всіх людей, – стверджує Кей. – Квір-людей, гетеросексуальних, білих, кольорових. Вони всі діти Господа. А Господь любить всіх однаково. Члени общини вірять в те, що шлюб між чоловіком та жінкою – найсильніший дар, який можемо мати на землі.

– Ми віримо, що люди можуть жити вічно з їхніми сім’ями після смерті,– додає Коул. – Тому свято сповідуємо шлюб чоловіка та жінки. Але, знову ж таки, ми не дискримінуємо інші групи населення. Запрошуємо будь-кого прийти до Христа, аби відчути його любов… Те, що він пропонує і дає.

– Тобто гомосексуальність не сприймається як великий гріх?

– Ні… Це… Складне питання, – розмірковує Коул. – Але деякі люди… Не можуть контролювати власні почуття та потяг. Вони народжені з цим. І це нормально. Вони все ще можуть бути членами нашої общини.

Проте ми не віримо в секс до шлюбу. Тобто в інтимну близькість поза шлюбом. І цей принцип так само працює і з чоловіком та жінкою. Те саме стосується геїв, лесбійок тощо. Це не тому що це квір-люди. Це тому що ми не віримо в те, що людина може мати сексуальні стосунки поза шлюбом.

– Чи змінилися правила церкви відтоді, коли її 1830 року заснував Джозеф Сміт? Здається, він свого часу мав 44 дружини.

– Правила змінюються залежно від того часу, в якому живемо,– веде розповідь Кей. – Тобто ми отримуємо провидіння, яке було б… коректнішим для нашого часу. А Джозеф Сміт… Чотирнадцятирічним парубком багато молився, і Бог з Христом явилися йому і дали певні правила. І саме через Джозефа Сміта ми зараз маємо книгу Мормонів. І в той час, не знаємо чому, але певні правила були відкриті Джозефу Сміту і невеликій групі людей. В той час практикувати полігамію було нормою. І вони так чинили. Не було заборони на таку практику. Це було скоріше як «так, полігамія нормальна, але зараз, у сей час». Але затим люди отримали інше одкровення, в якому говорилося, що така практика більше не є допустимою, і люди перестали так чинити.

– А існує в общині певного сорту… сексизм?

– Не думаю, – заперечливо хитає головою Коул. – Гадаю, Бог розуміє, що потрібно кожному. І як… Члени общини, чоловіки, ми можемо бути священниками і мати доступ до проповідування і маємо Божу силу, аби допомагати людям. У той час як чоловіки займаються цим, обслуговують потреби церкви, жінки в церкві сього не роблять. Але жінка має не менш святу і важливу місію: вона дає життя дітям. Це одне з найдивовижніших див: народження дитини, яка була створена Господом, аби відправитися на землю, отримати фізичне тіло і вчитися. І ця здатність давати життя, гадаю, є найбільш святою.

–Попри ці відмінності, жінка й чоловік рівні, ніхто не має більшої сили, вони однаково дивовижні і в той же час різні,– підхоплює розповідь Кей. – Так, мають різні якості і кожне у певній сфері діяльності краще справляється із завданнями. Але чоловік і жінка мають бути рівними. І ставлення до них має бути рівним. Ми віримо, що ніхто з них не кращий. Всі створені за подобою Господа.

Так, жінкам недоступний священничий сан. Жінка не може проповідувати, оскільки це є силою Божою, жінка отримує вплив на проповідування через члена общини чоловічої статі. Але жінка може допомагати церкві, її членам, служити общині.

– Знаю, що ваша церква проти абортів.

– Офіційно ми не за аборти, – погоджується Кей.– Ми не думаємо, що жінка має робити аборт тільки тому, що не хоче мати дитини. Але є кілька винятків, коли аборт вважаємо допустимим. По-перше, якщо жінку зґвалтували. Інцест. Якщо життя матері під загрозою, тобто матір може померти під час вагітності. Ми віримо, що вона може зробити аборт. І якщо дитина має якісь захворювання, які принесуть страждання протягом життя. Тобто є чотири умови, за яких жінка може зробити аборт, і він буде вважатися допустимим.

За його словами, загалом аборт не вважається чимось хорошим в церковній

– Ви прийшли одразу до усвідомлення вашої місії служити і допомагати людям чи мали певні сумніви? Траплялися в житті моменти, коли поставали перед життєвим вибором?

– Правду кажучи, не можу пригадати, чи мав колись сумніви в існуванні Бога, – каже Кей, – Хоча рішення приєднатися до місії не було миттєвим. Для мене це значило взяти на себе відповідальність. І це не було легко. Але в якийсь момент ти просто приймаєш і цю відповідальність, і свої обов’язки.

– Звісно, в дитинстві я не сильно над тим задумувався,– додає Рекс. – А підлітком, коли вчилися у старших класах, відвідували семінарію, щось на зразок класів недільної школи, я був вельми скептично налаштований. Міг годинами засипати викладачів питаннями, надовго лишаючись після занять. Але в якийсь момент до тебе просто приходить усвідомлення, що… Ти можеш лишатися скептиком все своє життя. В якийсь момент робиш вибір — вірити чи ні.

– Ви згадували, що якийсь час проживали в Києві. Як це було?

– Ми були в Україні місяць, до того як приїхали у Відень, розповідає Рекс.  – Я мешкав в Одесі, а Кей – у Харкові. Загалом община наша розмістилася здовж південного сходу країни. Коли почалося вторгнення росії в Україну, нас відправили до Києва, а звідти – на захід, за межі України.  Їхати було важко, ми прикипіли до України, нам подобалися мова, люди, міста…

– Київ дуже гарне місто, виділити якесь одне місце якусь вулицю доволі важко, — просяває усмішкою Кей. – Це місто взагалі доволі сильно недооцінюють.  Ми приїхали туди майже перед Новим роком, нам кілька разів доводилося з друзями бувати коло Новорічної ялинки. Неймовірне видовище! Всі ці вогні…

– А коли ж вивчили німецьку?

– Почали вивчати буквально напередодні нашого прибуття до Відня, – зізнається Рекс. – Утім вчили дуже інтенсивно. І тепер наш досвід і знання дають змогу допомагати іншим.

*   *   *

Як пояснюють Кей та Рекс, для них основним мотивом служити і допомагати людям є внутрішній поклик та потреба. Це більше, ніж причетність до церкви.

– Гадаю, після того, як наша місія завершиться, ми не припинимо свою діяльність – підсумовує Рекс.  – Так, після завершення місії, ми, скоріше за все, одружимося, будемо працювати, але волонтерити, займатися просвітництвом не перестанемо. Маю впевненість, що в цьому наше призначення. Навіть якби й не були частиною церкви, ця сильна внутрішня потреба все одно залишилася б.