Є в Україні маловивчена місцина, яку часто називають «українською Амазонією». Дослідити її важко, бо нелегко до неї доступитися. Неповторна краса безлюдного краю вабить «річкою смерті», непролазними хащами, що стали прихистком для понад 60 видів птахів, мовою місцевих людей, якою відлунює прадавнє минуле.

Споглядаючи в документальному проєкті «Хащі» епізод «Волинь: столиця відьом, ріка життя та смерті Стохід», всі ці забуті Богом території, по-новому розкривала для себе українське сьогодення й минуле, дізналася багато незнаного про цей історико-географічний край. Захопило побачене та обізнаність ведучого Володимира Кохана, його вміння зацікавити глядача різними історичними подробицями. В просторі «YouTube» Володимир один з небагатьох, хто досліджує Україну так майстерно.

Милуймося непрохідними болотами Українського Полісся, звивистими рукави Стоходу, озерами у вранішньому туманці, могуттю пралісів. Це Україна без косметики, як зауважує сам Володимир.

Найцінніший і найзагадковішим скарб цього природного храму – річка Стохід. Вона має десятки, якщо не сотню рукавів і заплав, свою історію, пов’язану з людськими трагедіями. Недарма в народі її нарекли Стоходом, бо в різні пори року вона змінює русло. І тільки місцевий люд обізнаний з її норовом. Без провідника сюди не варто подаватися – надто легко заблукати. Плавні сягають ушир кількох кілометрів, і часом вкрай важко знайти береги.

У Першу світову війну, коли російські війська зайняли Луцьк, уздовж річки з червня 1916-го до серпня 1917 року проходила лінія фронту. На лівому березі розташувалось австро-угорсько-німецьке військо, на правому – російське. Позиційні бої на цій лінії тривали понад рік і призвели до великих військових втрат з обох боків. Залишки зруйнованих укріплень – доказ тодішнього запеклого протиборства сторін.

В роки Другої світової Стохід з околишніми територіями став домівкою для військ Української повстанської армії. Тоді на Поліссі точилися важкі кровопролитні бої. В одному з кадрів оператор проєкту «Хащі» зафіксував нездетонований іржавий снаряд.

Зрозуміло, чому Стохід одночасно називають «рікою життя і смерті». Тут знайшли прихисток багато видів флори й фауни. Дослідники вважають цей край «орнітологічним раєм». Але надто багато людської крові пролито у цім раю – у Першу і Другу світові.

Тут і досі немає звичної атрибутики цивілізації. Усі блага цивілізації замінить неповторна насолода чистим і прохолодним повітрям. За відчуттями ведучого, повітря тут «м’ятне». Вранці чи у надвечір’я слухаємо різноспів птахів, і завзято тримаємо оборону від атак справжнісіньких комариних роїв. Вони таки чималі, і часто в розмові з місцевими чутно: «Вампіри налетіли – час в домівку». Збережені елементи архаїчної культури передають атмосферу Волині нереальною, казково-книжковою. А ще коли місцеві люди поділяться з вами диво-оповідками про вовкулаків і відьом, домовиків і русалок!.. Зафільмовані оператором епізоди, миті, колорити природи і людської культури вражають окультністю.

Також у відео показано села, які повільно вмирають, і ті, що геть знелюдніли. Місцеві жителі досі не знають тих благ, що доступні майже всій Україні.

«Ми самі не знаємо, хто ми і що ми», – говорить 83-річна місцева жителька села Стовбихва. – Нам тільки у 1989 році провели світло. Ми й досі не натішимося ним».

Але вони не скаржаться. На запитання ведучого «Ви зараз щаслива людина?» відповідають «Ну звісно, щаслива. На що скаржитись? Всі привілеї Бог дав. Річку дав, рибу дав, ягоди дав, гриби дав, всього!».

Що вирізняє Волинь від інших місцевостей, то це те що покинуті хати, на відміну від центральних областей України та Поділля, не стоять занедбаними, розваленими, розібраними на цеглу. Тут з повагою ставляться до культури і людських надбань.

З 2015 щороку в Україні зникало близько 70 «неперспективних» сіл. Наші владці здебільшого погано вчили історію та етнологію нашого народу, або вона їх просто не цікавила, якщо нехтували і нехтують культурними надбаннями та традиціями, витоками нашої сили.

Проєкт «Хащі» підтверджує і свідчить про наше поступове національне і культурне відродження. Коли не «награний» потяг до пізнання нашого етнодуховного багатства стимулює створювати справді якісний медійний продукт. Коли не напускна обізнаність ведучого захоплює глядача.