Познайомлю вас із двома українками. З двома із тисячі землячок, яких доля та обставини змусили жити далеко за межами рідної країни. Хтось, призвичаюючись до місцевого життя, намагається забути своє, а хтось, навпаки, усвідомлює, що на чужині він гість, і посилює духовну єдність з Батьківщиною. У повсякденні послуговується українською, вчить її своїх дітей.

Попри труднощі з поглибленим вивченням рідної мови в неукраїнському середовищі, ці люди шукають усіх способів і можливостей, аби рідне слово не зчужіло в устах молодшого покоління їхніх родин. Війна, яку росія віроломно розв’язала проти України, лише помножило бажання багатьох українців за кордоном достеменно володіти мовою предків. Так наші земляки водночас із активним волонтерстовом долучаються до збереження рідного духовного середовища.

Катерина СОЛОМЧУК, фахівчиня у сфері культурних відносин:
«В мені – дух солов’їного краю»

Лондон, мітинг на підтримку України (світлина з особистого архіву)

«Мої батьки – українці. У двадцять років вони переїхали до Литви, де згодом з’явилась і я. Тут і зростала. У дитинстві мені не завдавало труднощів розмовляти вільно трьома мовами – українською, російською (у родинному колі) та литовською (в місцевому соціумі). Так випало, що навчалася в російськомовній школі і мала більшість друзів, розмовляли російською. Вона й була пріоритетною в моєму житті.

Дитиною ледь не кожне літо я проводила на Полтавщині, чула, як родичі спілкуються українською. Це мене заохотило – спочатку говорити, а перед школою навіть навчилась читати по-українськи. Як відомо, діти все вбирають на слух, як губка. Коли ж не стало моїх прабабусі й прадідуся, я перестала їздити в Україну, мовні навички поступово згасали…

Раніше в нашій родині кожен мав вибір, якою мовою йому зручніше спілкуватися. Але відтоді як почалась повномасштабна війна, я зрозуміла, що не можу спілкуватися з рідними ворожою мовою. Саме тепер я відчула, що українська – дуже важливий етнічний зв’язок із власним корінням. І я не хочу його втрачати. Якщо в мене коли-небудь з’являться діти, вони вже не говоритимуть російською, а однозначно – литовською й українською.

Мою мовну позицію найбільше підтримав тато. Він єдиний у сім’ї, хто так і не перейшов на російську. Мамині родичі навіть жартівливо називали його «западенцем». Розумію, що наперше маю напрацювати багатий словниковий запас, щоб уберегтися від суржику. Звісно, є труднощі у вимові, але я навчилась їх переборювати. Маю улюблені слова: вподобайки, кохання, мрія, смаколики, натхнення. Насправді я завжди вважала українську мову найкрасивішою: вона викликає в мене асоціацію з колисковими, які співала прабабуся. «Ой ходить сон, коло вікон» і досі живе в пам’яті. Вона співала багато народних пісень…

З прабабусею (світлина з особистого архіву)

Нині багато моїх знайомих російськомовних українців намагаються говорити українською. Безумовно, це вимагає часу й терпіння. Я б не поспішала засуджувати тих, хто ще не зробив мовний вибір, як я. Головне – не відбити в людей бажання та бути для них добрим прикладом. Радила б усім, хто хоче розмовляти українською, для початку оточити себе лише українськомовним контентом: музикою, книжками, інтернет-ресурсами, дивитись українські стендапи та слухати подкасти. А ще – цікавитися рідною історією: вона допоможе осягнути велич і неповторність України».

Наталія МОЛСБІ, викладачка музики:
«…Мені дуже приємно співати рідною мовою»

«Я народилася у портовій Одесі. Здавна там проживає багато російськомовних людей, тому вся моя родина та друзі спілкувалися виключно цією мовою. Я – одна з них, до того ж не надто цікавилась українською, хоча вивчала її в школі та університеті. Пізніше отримала дві вищі освіти та переїхала до США, проживаю там уже десять років – на узбережжі Мексиканської затоки, у штаті Міссісіпі, де, як відомо, вперше зароджувалася американська музика, де народився Елвіс Преслі.. Англійська мова для мене стала основною. Займаюся творчістю, залюбки викладаю музику дітям, граю на фортепіано та співаю на різних заходах.

Щиро зізнаюся, до початку повномасштабної війни росії проти України для мене слово «батьківщина» не мало такого значення, якого набуло тепер. Вивчати українську мову найбільше надихнули наші захисники. Їхня сміливість та незламність не перестає вражати, а те, що вони роблять, кожного дня вселяє надію на перемогу та світле майбутнє України. Попри те, що мені тяжко розмовляти та писати українською, я не полишаю практикуватись у спілкуванні з друзями. Маю надію, що в майбутньому вільно володітиму українською.

Світлини з благодійного концерту

У травні 2022 року я організувала благодійний концерт. Зібрані кошти передали на допомогу вісьмом українським родинам, вимушеним біженцям. А вже в січні 2023 року мала честь співати Національний гімн України під час зустрічі з єпископом Київсько-Житомирської дієцезії в Україні Віталієм Кривицьким, який перебував з візитом у США.

Тепер маю надзвичайну мрію, яку хотіла б утілити після нашої перемоги в цій кривавій війні. Хочу повернутися на свою Батьківщину, щоб займатися культурною дипломатією. Як музикантці мені дуже приємно співати рідною мовою. Почувши її, у грудях усе розквітає, мов той сад!».