Серед обширу фестивально-мистецького руху, що постійно вирує в Будинку кіно Національної спілки кінематографістів України, ця подія пройшла майже непоміченою. А дарма. Вперше від імені Міжнародної асоціації фотохудожників (IAAP) відбулося відкриття колективної виставки робіт її дійсних членів, які представляють одну країну – Україну. Ту саму, що нині живе на межі – між втратами й гідністю, між темрявою і світлом.

У воєнний час українські фотохудожники змогли не лише зберегти творчий голос, а й донести його світові. Вони брали участь у конкурсах, проведених під егідою IAAP. Й отримали підтримку цієї міжнародної ініціативи, що об’єднує фотохудожників, зокрема через конкурси та виставки. Організація діє без публічно задекларованої штаб-квартири, а її структура не представлена у відкритих джерелах.

Виставка під назвою «Український калейдоскоп» представила найуспішніші роботи вісьмох майстрів фотографії, які мають почесні звання IAAP. Роботи охоплюють різні жанри сучасної художньої фотографії – від портрета до пейзажу, від постановки до документального кадру. Їхній рівень підтверджено оцінками міжнародних суддів, а самі світлини доступні в будь-якій точці світу завдяки електронним ресурсам IAAP.

– У ці часи кожен кадр, зроблений з гідністю, – це акт культурного спротиву, –  наголосив, відкриваючи виставку, голова НСКУ Сергій Борденюк. – Вдячні нашим фотохудожникам за те, що вони не мовчать, а говорять світові мовою світла, тіні й правди.

– Ця експозиція – не про техніку, не про ефект,  – зазначив кінооператор і знаний фотограф, один із учасників виставки Олег Маловіцький. – Вона – про внутрішній стан. Про те, що залишилося в нас після втрат, і що ми готові показати світові як свідчення. Кожна світлина дає відповідь на запитання: хто ми є зараз?

Скласти власне враження від представлених робіт може кожен – виставка працюватиме до 27 листопада.

Саме перегляд цієї експозиції спровокував роздум.

Частина робіт – намагалася подобатися. Шукала ефект, емоційний рефлекс, зручну форму. Інша – залишалася в тиші. Не змагалася. Не вгадувала. Говорила.

Можливо, таке сприйняття зумовлене світоглядом, сформованим у документальному кіно. Але надмірна насиченість кольором окремих робіт, що вельми цінується певними прошарками глядацького загалу, перетворювала їх на фотолубок. Яскравість витісняла глибину. Там, де могла бути пауза, з’являвся рекламний блиск. А що вже казати про фотоманіпуляції, яких тут теж чимало.

Відтак постає питання: що є фотографією?

Як на мене, фотографія – це акт довіри. Між автором і світом. Між світлом і часом. Це не створення сцени, а її знаходження. Не вигадана емоція, а вхоплена мить. Це ремесло, яке стає мистецтвом через точність, чесність, уважність. Справжній фотограф – не той, хто монтує, а той, хто встигає побачити.

Це мистецтво світла й тіні – не декоративне, не ефектне – а глибинне. Коли тінь не приховує, а акцентує. Коли світло не засліплює, а відкриває. Коли між темрявою і світлом – не контраст, а напруга. Саме в цій напрузі народжується кадр, що говорить.

Фотоманіпуляція – інше. Це конструкт. Кадр, що не є результатом зустрічі з реальністю, а продуктом цифрового монтажу. Це колаж – не з паперу, а з пікселів. І хоча колаж має свою історію в мистецтві, він ніколи не претендував на статус фотографії. Бо колаж – це інтерпретація, а фотографія – свідчення.

У цьому сенсі калейдоскоп – точне слово. Він ближчий до фотоманіпуляції, ніж до фотографії. Бо калейдоскоп – це візерунок, складений з уламків. Це симетрія, що не була в природі, а виникла в трубці з дзеркалами. Це краса, що не сталася, а була змодельована. І хоча вона може захоплювати – вона не є свідченням.

Фотоманіпуляція може бути мистецтвом. Але тоді варто називати її відповідно – цифровим зображенням. Не фотограф, а візуальний дизайнер. Коли маніпуляція видається за фотографію, втрачається головне: цінність миті. Тієї неповторної секунди, яку не можна повернути, змонтувати, згенерувати. Її можна лише встигнути.

Фотоманіпуляція не вимагає бути там, де щось сталося. Не потребує чекати світла, ловити тінь, дихати поруч з об’єктом. Вимагає лише володіння програмою. Це – інша етика. Інша відповідальність. Інша правда.

Фотограф – той, хто був. Хто бачив. Хто встиг. Фотоманіпулятор – той, хто склав. Хто змоделював. І хоча обидва можуть створити вражаючі образи, лише один працює з реальністю, а не з її симуляцією.

Можливо, саме зараз – у час правди і моментів тиші – варто знову вголос запитати: що має бути перед очима? Світло, яке було? Світло, яке змонтовано? Мить, яка сталася? Мить, складена з фрагментів?

Бо для того щоб передати реалії українського сьогодення, не вистачить жодної фотоманіпуляції. Коли правда – жахливіша за вимисел, коли світло ріже, а тінь говорить голосніше за колір, – саме фотографія, не прикрашена і не зібрана наново, здатна бути свідченням. І звинуваченням.