20 жовтня 1970 року. Глупа ніч. Перші хвилини нової доби. Столична вулиця Орджонікідзе (тепер Банкова). Щойно на Політбюро всесильного ЦК КПУ скінчилася наруга над журналістом головної компартійної газети «Радянська Україна» Степаном Колесником. Він стояв із невеселими думами. З неба мрячило. І ні душі довкола! Не знав, як жити далі, що роботи? Щойно його примусили покласти на стіл партійний квиток. А це означало, що тепер він безробітний. Фактично безправний, ніби той вигнанець.

Раптом з  темряви, від будинку Спілки письменників блимнув вогник. Він то спалахував, то пригасав. Хтось палив цигарку і йшов назустріч. За хвилю цигарка підійшла і запитала: «Що, вже?»

«Вже!», –  відповів Степан.

Тим, хто приніс тієї холодної ночі до гнаного журналіста Степана Колесника теплу цигаркову іскорку, хто довгі години очікував його появи на сльотавому гранітному приступку ЦК, був також не жалуваний владою український письменник Григір Тютюнник.

Їм тоді забракло ночі, щоб наговоритися…

Цьогорічного 1 вересня письменник, журналіст, кіносценарист, лауреат Шевченківської премії Степан Колесник завітав до першокурсників-журналістів Київського університету імені Бориса Грінченка з напутнім словом. Це було символічно: ті, хто обрав за фах правдиве Слово, спілкувалися з  легендою української публіцистики, з тим, хто це Слово багато літ чесно ніс людям – всупереч заборонам і злигодням.

Степан Колесник зізнався, що ніколи не повчав, але любив навчати. А про життєвий вибір зауважив: «Одна з найбільших наших трагедій у тому, що люди – не на своєму місці, особливо це стосується тих, хто при владі. Тому це дуже важливо – вибрати свій фах, не помилитися. Саме в університеті молода людина має знайти себе як професіонала. Вибір професії – питання величезної державної ваги! Людина, яка працює не на своєму місці, яка на роботу ходить як на каторгу – неповноцінна».

Ще малим хлопчам Степан прагнув навчатися. Його школярство випало на  повоєнні роки. В їхньому селі школи не було, тому кожного дня, у спеку чи холод, у дощ і завірюху він затято долав 12 кілометрів польових доріг – до школи і назад… Одного зимового вечора, повертаючись зі школи в завірюху, заблукав. Додому дістався аж наступного дня, під вечір. Натрапили випадкові люди, підібрали, відігріли на печі…

Студентом-журналістом Київського університету імені Тараса Шевченка Степан Колесник став 1953 року. У перший набір на новий факультет – журналістики. Декан – уславлений Матвій  Шестопал, який його, другокурсника, виділив з-поміж багатьох, перейнявся особливою довірою, навіть запрошував додому на чай і розмову.

Сьогодні журналістика, переконаний Степан Колесник, стала іншою, аніж десять, навіть п’ять років тому. «Коли мені розповідають скільки в цьому році той чи інший університет випустив журналістів, я завжди питаю: а скільки серед них бійців? Хто з них справді буде журналістом?»

Журналістика небезпечна професія, бо й слово – потужна зброя. Тому журналіст має бути свідомим, що його очікує боротьба – за честь, за справедливість, за правду. Справжній журналіст завжди має бути у пошуку. Нових слів, сюжетів, незвичних людей, характерів. Степан Колесник говорить, що людина, яка працює в журналістиці і не має натхнення, задумів, тем, – жебрак.

«Пам’ятаю, поїхав  якось до Черкас. А ми ще з університету дружили з Василем Симоненком. І ось стоїмо на високій горі, а внизу, у долині цвітуть соняшники. Призахідне сонце – і десятки гектарів поля, ніби горить. Весь небокрай горить! І я кажу: «Горять далекі небокраї, підпалені соняшниками». А Василь: «Запиши! Запиши цей вислів, пригодиться!» І справді пригодилося».

Захоплююче оповідав Степан Колесник про художні деталі у журналістських матеріалах. Вони передають справжні відтінки почуттів, відображають подію з різної точки зору, часом незвичної. Саме деталь має дивовижну здатність запам’ятовуватися, наділена глибинною сутністю явища чи проблеми. «Життя залягає пластами»,  –  це теж один із афоризмів Степана Павловича, який не забути.

Півтори години лекції промайнули ніби мить. І блискуче завершення: «Як би не склалося ваше життя, завжди залишайтеся людьми! Це і є для вас найзнаковіша деталь!»  Якою була реакція студентства? Природною: Степан Павлович  органічно «прописався» у десятки фотозбірень на сучасних ґаджетах і смартфонах, де до нього, щасливого від цієї зустрічі, горнуться студенти, майбутні журналісти.