Колись, у часи  моєї «радянської юності», всі випускники тодішніх столичних вузів правдами-неправдами намагалися «зачепитися» в Києві. У доброї більшості іногородніх з цього  нічого не виходило, адже існував суворий закон прописки: не візьмуть на роботу, якщо у паспорті немає заповітного штампу з київською адресою. А стати киянином/киянкою й отримати отой штамп (а отже й роботу) ти мав/мала змогу лишень пов’язавшись з киянкою/киянином весільним рушником чи знайшовши тут родичів, які зважаться тебе прописати  у своїй квартирі. Тому більшість випускників покірно роз’їжджалися по обласних та районних центрах. Випускники з дипломами журналіста – у тім числі: їм мостилися шляхи в районні чи обласні газети або облтелерадіокомітети. 

Тепер не так, тепер омріяна свобода. Інститут реєстрації, який замінив оті осоружні прописки, фактично зведено до формалізму. І якщо вам є де мешкати, вас охоче привітає зацікавлений київський роботодавець.

Залишається ключове слово – «мешкати». З нього активно розпочався процес житлового будівництва в Києві, здавання квартир в оренду. Ситуація не унікальна, її знає увесь світ. Але у нас вона, на жаль, не як у цивілізованих людей: всі ознаки штучно збуреного масового переїзду жителів провінції до мегаполіса. І зажерлива й корумпована будівельна індустрія старається з усіх сил підтримувати цей міграційний психоз. За будь-яку ціну! Столиця все більше скидається на злачне тирловисько для  будівельної мафії. Як відомо, чим ближче до київського середмістя чи станцій метрополітену, тим житлові квадратні метри  стають дорожчими. Отож підприємливі творці «кам’яних джунглів» почали відвойовувати (в прямому сенсі цього слова) кожен квадратний метр у дворах та скверах центру, аби втиснути там черговий надприбутковий хмародряп.  І так цим захопилися, що за кілька десятиліть столиця України буквально наїжачилася такими архітектурними потворами. Цей сумний будівельний інтенсив породив нові глобальні проблеми: забрудненість повітря  (все частіше у Києві фіксують украй небезпечні показники загазованості, характерні хіба що для російського Красноярська, індійського Делі чи пакистанського Лахора), гігантські автомобільні затори… Але попри це Київ продовжує розбухати ушир й увись, втрачаючи шарм комфортного для життя міста.

Натомість марніють інші українські міста, звідки люди мігрують до столиці в пошуках, передовсім, грошовитої роботи, більшого соціального захисту й отого ефемерного комфорту. Для європейських країн це  вже пройдений етап. Життя в Римі, Парижі, Лондоні, Берліні чи Брюсселі за всіма показниками задоволення людських потреб практично не відрізняється від інших міст цих країн. Навпаки, тамтешні успішні люди віддають перевагу невеликим містам, бо мешкати там за екологічними показниками явно виграшніше, ніж у столицях.

Рятувати столицю від стихійного «розбухання», від неконтрольованої забудови – життєво необхідно вже і тепер. Звісно, не совковим адмініструванням, не заборонами на працевлаштування іногородніх, не реінкарнацією горе-інституту прописки. Необхідна державна програма розвитку регіональних центрів, малих міст. Створювати унікальне комфортне міське середовище, розвивати інфраструктуру, яка не поступалася б столичній. І, безумовно, забезпечувати попит на високооплачувані робочі місця. Є сподівання й на адміністративну реформу, що надала значні права громадам, уключно з децентралізацією коштів.  Але, як свідчить практика, не все вирішують гроші, особливо якщо вони в нечистих руках. Вже маємо й «місцевий олігархат», «удільних князів», які паразитують на реформованому місцевому самоврядуванні, для власного збагачення.

Київ – серце країни. За ритмом його биття діагностують державний організм. Але здоров’я серця, безумовно, залежить від стану всього тіла. Чим активніше розвиватимуться громади, міста, регіони, тим менше лихоманитиме нашу столицю. Передовсім «золотою лихоманкою» заробітчанства. Мимоволі збавляться апетити і у «будівельної мафії», яка нині все ще грабає мільйони, спотворюючи правічні київські краєвиди.