Низка всеукраїнських заходів, присвячених 75-річчю з дня народження класика українського поетичного кіно Івана Миколайчука, розпочалася зі столиці: в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» відбувся вечір-спогад про Майстра.

Загальне визнання Іванові Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у шедеврі світового кіномистецтва — «Тінях забутих предків». Саме ця стрічка геніального кінорежисера Сергія Параджанова, неперевершено знята Юрієм Іллєнком, здобула 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у двадцяти одній країні й увійшла до Книги рекордів Гіннеса.

Його обличчя знали вже мільйони,
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали павільйони, –
чекало все!
Іван косив траву.

Вірш Ліни Костенко, присвячений Іванові Миколайчуку, давно став хрестоматійним.

34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, 2 режисерські роботи – таким ваговитим і пашистим видався Миколайчуковий творчий укіс за надто коротке земне життя.

– Він був актором від Бога і від народу, кінозіркою 60–70-х років, справжнім, як сама Природа, — зазначила ведуча вечора, народна артистка України Валентина Ковальська. — Йому всі вірили, називали «обличчям і душею українського поетичного кіно», «аристократом духу», «блискучим самородком».

Разом з народною артисткою України Ніною Матвієнко Валентина Ковальська згадувала, як під орудою Івана Миколайчука вони працювали над музичним оформленням фільмів, у яких він знімався. Митець завжди наполегливо шукав нові інтонації голосу, музики, мови, бо що вражає, те й запам’ятовується.

– Я перетинався в роботі з велетами його покоління – Костем Степанковим, Бориславом Брондуковим і від них отримав частку історії Івана Миколайчука, – згадував на вечорі міністр культури України за посадою і актор за покликанням Євген Нищук. – Це неоціненно! Робитиму все, що від мене залежить, щоб повернути правду з архівів 60-х років, коли розцвітало українське поетичне кіно, справжнім генієм якого був Іван Миколайчук. Визнаний не лише в Україні – у світі: його запрошували до Голівуда.

– Ми нещодавно говорили з Марією Василівною Миколайчук про мрію, – поділилася з присутніми народна артистка України Раїса Недашківська. – В Карпатах, у селі Криворівня є музей одного фільму. Це – гуцульська хата-ґражда, в якій знімали епізоди «Тіней забутих предків». А у селі Халеп’я, що на Київщині, знімався «Вавілон ХХ». Тож у тій хаті, де ночував Іван, поруч з якою косив траву, теж треба створити музей одного фільму – «вавілонівський». А позаяк Миколайчук у своїй творчості оспівав Захід і Схід України, то й фестиваль його імені треба одного року проводити в Карпатах, де він виріс, де знімалися дивовижні «Тіні забутих предків», «Білий птах…». А наступного року – Іванове свято нехай приймає Подніпров’я. Цей напрочуд красивий край Іван прославив у «Вавілоні ХХ», в «Пропалій грамоті»…

На завершення Раїса Недашківська прочитала поезії Ліни Костенко. І ту щемливу, яку ми вже згадали, — про те, як «Іван косив траву» під час підбору натури у Халеп’ї, і ті дивовижно пронизливі рядки, що, завжди накликаючи німотну тишу, загострює до оголеного нерва відчуття непоправності передчасної втрати Майстра, відрази до тих, хто цькував його десь по керівних чиновницьких кабінетах, та й поряд, у рідному «кіношному цеху».

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
Метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти,
держать небо на плечах. Тому і є висота.

Навесні цього року, якраз напередодні відзначення 75-х уродин Івана Миколайчука, одну з вулиць Дніпровського району столиці перейменували на його честь. Саме на цій вулиці 16 останніх років свого яскравого, наче спалах надпотужної зірки, земного шляху жив і творив Майстер.