Замість мирної ранкової кави – гортання стрічки новин і перекличка друзів. Замість вечірнього перегляду фільму – сеанс заспокоювання родичів.

Ми відчуваємо, що стали ближчими одне до одного, як ніколи на нашій пам’яті. Нема міцнішого цементу понад праведні сльози. Жахітливі фото руїн там, де ще недавно раділи вікнами до сонця мирні Харків і Чернігів, Буча і Бородянка. Закипання болю од відезвернень наших Оборонців із розбомбленого Маріуполя.

Нема міцнішої броні, аніж чуття єдиної родини. Гордість від потужного жовто-блакитного моря та гучних викриків «Ми – це Україна!» на вулицях окупованого Херсона, полум’я надії від щоденного звернення «Вільний народе Великої країни!» нашого Президента.

Ми разом проживаємо ці події, поділяємо пережиті тривогу та страх, гордість і віру. Ніхто в світі не зрозуміє нас так, як ми розуміємо одне одного. Ворог збудив не лише наш гнів, а й давній ген – співчуття та піклування про свого ближнього.

Ми – це сусід у Миколаєві, який розвозить людям їжу та ліки. Це однокласник у Львові, який збирає гроші на бронежилети та дрони для Армії. Це тітка в Києві, яка в’яже теплі шкарпетки і варить гарячий борщ для місцевої тероборони. Це хрещена з Тернополя, яка організовує житло для переселенців зі Сходу. Це двоюрідна сестра, яка намагається знайти діткам-сиротам сім’ю. Всі ми, коли допомагаємо, ділимося, віддаємо, даруємо, офіруємо. Ось що нас тримає і неспинно рухає до перемоги! Ось що змушує нас прокидатися кожного ранку і обирати новий день мужності, а не відчаю! Ось що гоїть рани нашої надії і не дає нашій вірі погаснути!

В чому наша сила? Її давно визначив для нас Духовний гімн України: «В єдності сила народу…»