Група науковців і практиків факультету здоров’я, фізичного виховання і спорту Київського університету імені Бориса Грінченка працює над створенням уніфікованої системи оцінювання функціонального стану та ефективності фізичної терапії при хворобах і травмах опорно-рухового апарату та нервової системи. Взявши за основу реабілітаційний набір Міжнародної класифікації функціонування,обмеження життєдіяльності та здоров’я – документа, розробленого Всесвітньою організацією охорони здоров’я, який став «фаховим навігатором» для реабілітологів цивілізованого світу.

Розмовляємо з доктором медичних наук професором Валентином Савченком. Багато років він опікувався наукою в Кримському  республіканському НДІ фізичних методів лікування та медичної кліматології імені Сєченова. З окупацією росіянами українського півострова улюблену роботу довелося залишити. А згодом залишили з родиною і Крим, який під окупантом враз став чужим. Перебралися до Києва. Нині Валентин Савченко очолює кафедру фізичної терапії та ерготерапії факультету здоров’я, фізичного виховання і спорту Грінченкового університету.

Саме він ініціював цю колективну працю, підібрав мобільну команду виконавців, фахівців необхідних напрямів, і фактично за два роки створив й апробував у низці столичних лікувально-реабілітаційних закладах проєкт, який уже зацікавив поважні медичні центри Києва.

– Валентине Михайловичу, як виникла ідея створити цей проєкт? Вам її підказав ваш кримський досвід?

– Абсолютно точно, це вибір мого досвіду. Далася взнаки багаторічна робота в НДІ імені Сєченова. Йому я присвятив 32 роки активної праці, зокрема понад 10 літ – на посаді заступника директора з наукової роботи. Я керував спеціалізованими вченими радами, у мене захищалося багато фахівців з медичної реабілітації. Знаю всі центри медичної реабілітації в Україні, та й вони мене знають: три десятиліття займався реабілітацією людей з різними хворобами і травмами.

Переконаний: якщо йдемо до Європи, треба все те краще, що впроваджують там, впроваджувати і в нас. Своїх можливостей, технічних, інноваційних, в України вкрай обмаль, у тій-таки реабілітології ми нічого новаторського не розробляємо, на жаль. За винятком деяких серйозних авторських методик, які, проте, можуть конкурувати з європейськими лише в певних сегментах чи деталях. А загалом усе, що тепер надбала вітчизняна медицина, зокрема реабілітація, – напрацювання американських, європейських асоціацій,закордонні розробки, які тутупроваджуються. Хоча, відверто кажучи,і впроваджуються погано.

– Але ж маємо школу реабілітації, створену нашим Володимиром Козявкіним.

– Це, на жаль, поодинокі випадки. Методика Володимира Козявкіна, методики ще кількох талановитих вітчизняних реабілітологів –  вони суто авторські. А закордоном працює система. Пов’язана найпершезі страховою медициною, професійними асоціаціями. Там системний підхід до всього. Нам же бракує системності.

– В чому причина?

– Такий підхід державних інституцій до організації охорони здоров’я. Закордоном систему реабілітації створила  передовсім страхова медицина, яка потребує дуже строгих правил і підходів до оцінки стану здоров’я. А в нас вона тільки-но зароджується.

В Україні конче треба впроваджувати Міжнародну класифікацію функціонування, обмеження життєдіяльності і здоров’я. Для того, щоб могли спілкуватися із закордонними реабілітологами однією професійною мовою. Поки що ця справа просувається вкрай повільно. Тому ми й хочемо допомогти реалізувати класифікацію у наших державний і приватних реабілітаційних закладах. Я підготував відповідний план науково-дослідницької роботи, її затвердили. По щирості, не сподівався на те що, зробимо щось таке особливе. Нас чекала звичайна системна, тяжка, часом рутинна методологічна робота – як те, що є закордоном, подати таким чином, щоб воно легко застосовувалося будь-яким нашим реабілітологом у будь-якому місці України.

– І для цього, очевидно, треба було «перелопатити» огром матеріалів.

–  Так воно й було. Реабілітаційний процес – дуже складна річ. І це, схоже, почали розуміти у нашій владі: за останні два роки у нас з’явилося декілька серйозних законодавчих актів суто про реабілітацію. Маю на увазі Закон «Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я» урядову Постанову «Деякі питання організації реабілітації у сфері охорони здоров’я».Ще раз наголошу: надзвичайно своєчасні і важливі документи.

Реабілітація – багатоетапна і клопітна діяльність. Починається з оцінювання стану здоров’я, формування мети і завдань реабілітації, створення індивідуальної програми реабілітації пацієнта на визначений період, її реалізація, контроль на різних етапах і нарешті підсумковий контроль, щоб зрозуміти чи досягнуто мети. Словом, процес тривалий у часі: на це йдуть тижні, місяці, а інколи й роки. Але повторюся: починається він з оцінки стану пацієнта. Згадаймо мудрих латинян: «Bene  dignoscitur, bene curatur», «Добре розпізнається – добре лікується». Тому ми й зосередилися на цьому вкрай значущому першому кроці – оцінити правильно стан людини. Щоб це було зрозуміло для будь-якого реабілітолога. І щоб діагностуючи він нічого не випустив: те що треба – і нічого зайвого. Для цього фахівцями-реабілітологами використовується Міжнародна класифікація функціонування.

Реабілітація – це командна робота. Реабілітаційна команда зазвичай  об’єднує 6-7 фахівців. Наша кафедра має прямий стосунок до підготовки лише фізичних терапевтів. Проте в нашому досліджені, залучивши колег факультету та інших структур університету, ми фактично охопили собою  4 спеціальності: лікаря, фізичного терапевта, ерготерапевта і психолога. Я  лікар, ерготерапевтка – співробітниця нашої кафедри Ольга Буряк,  фізичні терапевти – працівники нашої кафедри Вадим Керестей і Галина Харченко, психологиня – доцент кафедри спорту та бізнесу Олена Поляничко.

Що зробили?  Серйозно попрацювали над критеріями згаданої класифікації. До неї входить аж 1424 критерії. Жоден фахівець не здатен це цілком засвоїти. Тому Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендувала робити своєрідні «робочі набори» цих критеріїв. Ми проглянули десятки таких наборів і повідбирали з них саме те, що було б корисне для фізичного терапевта при певних захворюваннях. Їх теж виявилося нереально багато для одного фахівця  – понад 550. Зрештою, виокремили близько трьох десятків критеріїв.

– Вашими розробками орієнтуєтеся на визначені захворювання?

– Ми підібрали узагальнюючий і, можна сказати, універсальний набір критеріїв. Це реабілітаційний набір Міжнародної класифікації функціонування. Також були додані категорії і для певних хвороб. Так от, відібравши «свою тридцятку» категорій, яка потім зросла у кількості ще 160 категоріями різних рівнів класифікації, виникла необхідність підібрати й інструментарій для їхньої характеристики. Передивилися всю літературу, нашу і закордонну. В основному англомовну і російськомовну, бо профільні українські джерела можна порахувати на пальцях однієї руки. Знайомилися із розмаїттям шкал, тестів, опитувальників, які застосовують різні клініцисти, реабілітологи. Було їх чималенько, понад 80. З них відібрали 49. У переважній більшості вони не відповідали вимогам Міжнародної класифікації функціонування і вимагали певного адаптування.

– А як же тут бути нашому практичному діагносту?

–  Попри те що 2018 року Міністерство охорони здоров’я України розпорядилося застосовувати згадувану класифікацію для оцінювання стану здоров’я реабілітантів, нині це мало хто робить. Мовляв, дуже обтяжливо, відсутні конкретні рекомендації, як це робити. Попри те, що в країні все ж проводять для реабілітологів тематичні тренінги із застосування Міжнародної класифікації функціонування. Але системно, як це прийнято на Заході, ця класифікація у нас ще не реалізується.

Щоб допомогти практикуючому реабілітологу, матеріал, який був переважно англомовним і російськомовним, треба було перекласти українською мовою. А це вже повноцінний українськомовний проєкт. В цьому нам допомогла Тетяна Вінтонів, доцент кафедри української мови факультету української філології нашого університету.

Загалом вдалося створили для наших реабілітологів фактично робочу книгу, порадник того, як оцінити конкретний критерій класифікації, якими саме тестами і з яких джерел ці тести почерпнути. Це, зрештою, оформилося у доволі ґрунтовний посібник, який незабаром побачить світ книжкою.

Звісно, до створення проєкту ми активно долучали наших студентів: вони шукали джерела, перекладали іншомовні матеріали. А коли проєкт був готовий, понесли його в клініки, які є нашими базами практики. Найперше, в нашу основну базу – Київський міський клінічний госпіталь ветеранів війни, що у Пущі-Водиці. Студенти, використовуючи наші напрацювання, оцінювали стан здоров’я пацієнтів, проводили об’єктивний контроль ефективності програм реабілітації.

Ми мали цілковиту підтримку керівництва госпіталю. Також підтримали нас і керівники інших медичний закладів столиці, де ми апробували наш проєкт. Деякі медичні центри Києва – державні і приватні – вже застосовують нашу розробку. Сподіваюся, її переваги згодом оцінять реабілітологи всієї України.

– Не боїтеся вашим напрацюванням перейти дорогу профільним медичним вишам?

– Ні. Ці сфери зараз розділено: у лікаря свої функції, у фізичного терапевта чи ерготерапевта – свої. Ми займаємося лише фізичною терапією. Так, наша розробка – одразу для всієї реабілітаційної команди і це по-своєму зручно. Ми зробили уніфікований інструмент оцінювання стану здоров’я реабілітанта, і кожен учасник реабілітаційної команди може скористатися тими нашими напрацюваннями, які йому потрібні в роботі.

Ми подали наш посібник на розгляд двох професійних медичних організацій – Українського товариства фізичної та реабілітаційної медицини та Всеукраїнської асоціації фізичної медицини, реабілітації і курортології. Вони розглянули його на своїх пленумах й офіційно рекомендували впроваджувати в клінічну реабілітаційну практику лікарів, фізичних терапевтів, ерготерапевтів.

– А профільне міністерство?

–  Туди ми ще не зверталися. Хоча вже можу спрогнозувати, що це буде тяжка справа: там надто ускладнена система подання на затвердження і дуже тривала процедура узгоджень. Скажу відверто: якщо наш проєкт буде затребуваним, він реалізується сам собою. А перші результати вже засвідчують, що так може статися.

Мусимо завершити нашу роботу виданням посібника – він поки що лише в електронному вигляді. Ймовірно, у процесі підготовки книжки внесемо якісь уточнення чи доповнення. Можливо, далі це будуть окремі видання – для лікаря, фізичного терапевта, ерготерапевта. Отоді, маючи на руках цей видрукуваний підсумок нашої роботи і рекомендації від громадських профільних організацій, звертатимемося до Міністерства охорони здоров’я з проханням офіційно впровадити нашу методику у заклади медицини.

– Ваша методика прийнятна для реабілітації військових?

– Безумовно. Вона й була апробована на військових, у шпиталі ветеранів війни, там, де наша університетська база практики. І хоча нині йдеться лише про діагностику, про оцінювання стану здоров’я військових, завжди пам’ятаймо, що правильно встановлений реабілітаційний діагноз – це запорука правильно складеної індивідуальної реабілітаційної програми.

А реабілітаційні програми для військових з ускладненнями поранень складаються на місяці. І тут вкрай важлива системна робота, системна оцінка стану здоров’я на всіх етапах реабілітації. Коли добре працює система, тоді й індивідуальні підходи, прийоми і методики реабілітації спрацьовують значно ефективніше.

– На початку розмови ви якраз і згадували про відсутність у нас системної реабілітації. Сподіваєтеся на те, що вашими напрацюваннями ви зрушите цей лежачий камінь?

– Так. Але для цього потрібен певний час. Наша вітчизняна реабілітація вже зробила перші кроки для становлення і розвитку за європейськими стандартами. В країні, де триває війна, по-іншому не може бути. Щоб у цьому взяти повноцінну участь, нам треба зробити для наших реабілітологів ще кілька диференційованих посібників, створити професійні інтернет-сайти, мобільні застосунки, які полегшили б використання наших напрацювань.