Коли товариство «Україна‑світ» відзначало у столичному Будинку кіно своє 65‑річчя, центральною подією врочистостей став кінопоказ документального фільму Валентина Сперкача «Чуєш, брате мій…» – проникливої кінорозповіді про життя родини українських емігрантів Славка й Олі Дужих у міській громаді Воррена, що поблизу Детройта.

На початку 90-х років режисер Валентин Сперкач здійснив стоденне «турне» Америкою, присвячене 100-річчю переселення українців до Канади і США. Подорожуючи фільмував у цих країнах життя наших родаків. Саме відзняті тоді епізоди стали основою документальної стрічки, яка побачила світ 2000 року.

– Є пісня «Чуєш, брате мій», її дуже добре знають в діаспорі, – зауважив пан Валентин, пояснюючи назву фільму. – А діаспорою, українцями за межами України цікавлюся віддавна.

Років сорок я в товаристві «Україна-світ». Ми дуже багато їздили: Іспанія, Франція, Британія, США, Канада…  Звідти й «Чуєш, брате мій», бо там повинні нас чути. Я завжди був подивований, скільки українства живе поза межами України. І що мене вражало найбільше – зацікавлення, яке виявляють українці в діаспорі до подій в Україні.  Це теж позначилося у назві фільму. Бо так я звертаюся до них, до наших єдинокровних братів і сестер. Вони мають знати: ми не забули про них. Пам’ятаємо, і працюємо для них, так само, як і вони живуть задля України. Вони мають нас чути, а ми маємо чути їх.

Гостюючи у Славка Дужого, я знімав його та його дітей. І цей фільм не планував на широкий екран, навіть для показу своїм колегам у Будинку кіно – просто робив подарунок Славкові.

– Чим же Вас так зацікавила ця родина?

– Прижитися в Америці непросто. І багато людей (знаю такі приклади) не можуть там упоратися з розгубленістю: не знають, за що братися, з чого починати. А Славко Дужий, напевно, знав, чого хоче від Америки. І від України. Він обрав шлях бізнесу, розбудував власне підприємство, навіть виграв великі тендери у Пентагона на будівництво високоточних комплектуючих для аерокосмічної галузі. Славко завжди був гордий з того, що в американській програмі освоєння Місяця помітна й українська частка.

Чому він мене привабив? Свого часу Славко зробив значний внесок у розбудову Києво-Могилянської академії. Давав кошти, передав багато картин, збирав по всьому світові книжки з історії України, і цю багату збірню теж подарував Могилянці. Коли сталася Чорнобильська біда, Дужий знову ж таки не стояв осторонь.

Його родина живе в Америці за принципом «на дворі – Америка, в хаті – Україна». Він так виховував дітей, онуків. На превеликий жаль, Славка вже немає в живих, і його дружини пані Олі теж. Але їхні сини Андрій і Юрко дуже гідно продовжують батькову справу.

– У фільмі Ви акцентуєте на поважній ролі церкви у житті української спільноти.

– Мої кіногерої всі віряни. Більшість – вихідці із заходу України. Не піти до церкви на суботню чи недільну служби – для них це дико. Не можу сказати, що я ходжу до церкви щодня або щомісяця, але там я ходив на службу разом з ними. Щоб розговорити у кадрі людину, треба, щоб вона тобі довіряла. Це закон документального кіно. А в моєму доробку – близько 130 документальних фільмів.

Так, і Славко і його дружина Оля були ревними вірянами. Вони багато коштів давали на розбудову храмів. Сам бачив ті храми під Чикаго і був щиро вражений розмахом і величчю. Це ж не уряд робив, а українці, власним коштом. Що цікаво, там є така традиція: в суботу, в неділю вони збираються біля церкви на спільні обіди чи вечері. Гуртуються, спілкуються, допомагають одне одному.

Українська церква у Детройті, в якій вінчалися Ярослав та Ольга Дужі.

– Чим запам’яталася та стоденна подорож Америкою?

– Я тоді зробив дуже багато записів. Були справді знакові, незабутні зустрічі. Наприклад, з Петром Яциком – людиною, яка опікувалась українською культурою, мовою, багато вкладала коштів у конкурс української мови, який нині носить його ім’я. Я жив у Петра Яцика. Спілкувався і з федеральним суддею Богданом Футеєм у Вашингтоні – унікальною людиною, з винятковою долею. І з Вальтером Маковецьким, «королем вареників», чия доля теж варта окремої кіноісторії.

А зі Славком Дужим ми просто багато й невимушено розмовляли. Я розумів: його спогади неоціненні, їх неодмінно треба зберегти. І тому ці розмови знімав.

У тій подорожі ми були разом з геніальним Богданом Ступкою. Я її організував і запросив Богдана. Але щоб поїхати, ми були змушені взяти кредит в банку.  Відробляли його творчими вечорами, виступами в українських громадах.

– Що то були за виступи?

– Я взяв свої фільми, показував їх. Не сподівався, що там можна їх поширювати. Думав – просто покажемо фільми. Але люди підходили, просити копії. Тоді й задумався: «Еге, треба зробити тираж»…

– А чому обрали у ці мандри Богдана Ступку?

– Я був за камерою, а треба було, щоб хтось говорив із людьми. Богдан спілкувався, а я все це фільмував.

– Довелося шкодувати, що втратили якийсь матеріал чи не встигли щось зняти?

– Я виступав на «Голосі Америки» і там був такий Славко Новицький, мій колега-режисер. Підійшов до мене і каже: «Валентине, в мене для тебе є подарунок. Він може стати приводом для дуже гарного фільму». І подарував книжку «The Poltava Affair».

Ця книжка справді стала поштовхом для створення фільму «Невідомий Перл-Харбор під Полтавою». Я зняв цей фільм, і коли президент Леонід Кучма вперше летів до Америки, подарував його президентові Біллу Клінтону.

Але, на превеликий жаль, майстер-копію фільму було випадково знищено. Втім маю надію повернутися до цього проєкту. Маю борг перед Славком Новицьким – цей фільм відновити.

Для нього безділля – чуже. Заслужений діяч мистецтв України, Шевченківський лауреат кінорежисер Валентин Сперкач сповнений нових творчих задумів. Свій насичений шлях кінодокументаліста він описує так: «Назва моєї дипломної роботи була «В пошуках скарбів». І, власне, все моє життя – це пошуки скарбів. Найбільший з яких – наші люди».