Він іще сторожкий та полохливий, як у Вербницю теплодихий легіт. Отой квіт-первоквіт, що провіща народини саду.

Деревце ще клечається наче дівчинка-підліток, не свідома материнства. Але залітна бджілка вже солодко в’ється довкола сього дитинного пахнючого джерельця, пробує його на лапки, вигойдується, зривається і голосно чудується. Завмерли стрімчасті сосни, їм теж усе ще невтямки з такого сусідства. А садочок спинається. Затято й загонисто чіпляється за земельку, за землю, за Земну кулю. Щоб, обнявши та скріпивши розлогим коренем, підв’язати її медовим клечанням до живильної хмарини, до ясен-сонечка, до місяця-князя, до Чумацького Шляху.

ХОЧЕТЕ ЖИТИ ЯК ЛЮДИ? ВЧІТЬСЯ У ДЕРЕВ!