Аж ось і знайома місцина за склом автобуса.  Щоразу, як повертаюся сюди, пам’ять дарує сумні і радісні миттєвості, що «чіпляються» не лише за рідні обличчя і милі голоси, а й за деревцята на пагорбі, будинки на нашій і сусідській вулицях, у більшості з яких вечірньої пори вже не мружаться світлом шибки…

«Я їду додому», –  як співається у рекламі про шоколад…

Ще трішки, ще ось-ось… Рідна домівка, теплі обійми, запашний мамин чай з її «фірмового» різнотрав’я… Батьки мені  про своє, а я їм про моє студентське життя-буття. Вони мені розказують усе «як на духу», я ж залишаю трохи таємниць «при собі». Бо в Києві буття інше, світ тепер інший. Життя нині вимагає менше говорити, а більше думати, особливо, коли йдеться про найрідніших тобі людей.

Час для вакацій – два дні. І гріх сидіти вдома, гріх «проговорити» їх. А надто – коли ліс, натхненний весною, ліс, який так довго чекав на мене, вже всіяний сон-травою та гамором птаства!

Свіже повітря наснажує мозок, і всі турботи, всі негаразди – вони вже оно, заплутались в скуйовдженому гіллі беріз. Міська столична метушня залишилась десь так далеко і, можливо, більше не повернеться. Можливо, все якось само собою розвіється?

Пасма міських сірих будинків з мурашником авто – то ніби «сто років самотності» для людини, котра «знає» красу весняного лісу і не проміняє один день у ньому на ті яскраві сотню років.

Скільки той весняний ліс чув сповідей! А скільки ще почує! Годі й гадати.  Цей ліс я знаю, я довіряю йому, я тут сповідаюся. І він мене чує. Мій ліс береже мої таємниці. То є справжня гармонія і розкіш бути тут «своєю», знаходити натхнення у кожній дрібничці, прирівнювати до симфонії шум вітру, захоплюватися його величчю і простотою водночас.

Люблю мій ліс, обожнюю його!

Ще мить, ще крок. Відчуваю під ногами землю, озираюся, вдихаю ще і ще на повні груди… Ось. Тепер цілковито «ідентифікувала» пахощі – я нарешті вдома!