Ця історія трапилася з нами вчора. Ще одне свідчення того, чому ми неодмінно переможемо у цій війні.

Отож.

Заїжджаємо в одне село для підсилення наших позицій, адже була загроза прориву ворога. І тут з-за паркану різко вискакують чотири хлопці. У трьох – «коктейлі молотова», у четвертого сокира.

Звичайно, за дві секунди ми порозумілися: мовляв, усі свої. Але скажу чесно: від злості в їхніх очах кров у венах застигає.

Повірте мені!

Ми перекинулись декількома словами, залишили їм дві «мухи», кілька гранат і за це вслід почули: «Хлопці, не переживайте, тут ворог точно не пройде!»

Не буду розповідати про те, які вони круті розвідники і як нам згодом допомогли. Йдеться про інше. Їхня жертовність для захисту свого села і нашої країни вражає. Такі люди заслуговують нашої поваги: вони залишилися тут не тому, що їм нема куди тікати, а тому, що це їх рідна земля.

Вони не хочуть бути рабами і за це готові зрищувати ворога голими руками.

Хай путін-гнида знає: поки в нас є такі хлопці, його будуть палити з кожного українського вікна, з кожного українського подвір‘я.

Слава відважним хлопцям з маленького села на Київщині!