Фландрія. Брюгге – це істинна машина часу. Ось де ти цілковито втрачаєш чуття реальності. Твоє око може бачити лише кольорові, «пряничні» середновічні кам’яниці, бо вулички тут такі вузькі, що жодної перспективи не видно. Вийшовши нарешті із кам`яних лабіринтів на міську площу, раптом бачиш готичних лицарів у металевих латах, коней, накритих кольчугами, сурмачів з яскравими хоругвами…

Тутешні реконструктори влаштовують ристалища ледь не щодня – сімсот років фламандці воювали за свою незалежність з норманами, нідерландцями, французами. І свою історичну пам’ять вони старанно плекають.

Вогка прохолода каналів, які пахнуть рибою, просочується через одяг аж до шкіри. Серед древнього каміння, порослого вогким мохом, яке зливається із таким же древнім, безколірним небом, зрештою, сама собі починаєш здаватися великою білою рибою, котра безмовно перепливає через тисячі років існування цього містечка.

Брюгге називають «Венецією Півночі». Але ці два міста дуже різні, як легковажність юності та аскетичність старості.

Дві людини, котрі стоять пообіч брюггського каналу, можуть дотягнутися одна до одної. Але канали ці такі глибокі, що ними можуть проплисти великі морські кораблі. Так мало бути: у XIV столітті Брюгге був центром торгівлі всієї Північної Європи.

Щоб обійти усі мости Брюгге, не вистачить дня – їх 54. А дюжину їх– ще середньовічні, дерев’яні – й досі розводять, аби пропустити судна, які поспішають до моря, як дітлахи до матері. До моря – лише кільканадцять кілометрів.

Понад черепичними дахами гуляє твердий солоний вітер. І небо над містом – кольору штормового моря, свинцево-сизого. Невблаганні хмари, повні холодної води, схожі на хвилі. Коли довго дивишся на ці бездонні міські канали, починає здаватися, що світ справді перевернувся дригом: угорі – море, а під ногами – небо.

У цьому дивовижному місті приручені лебеді вихоплюють з рук щойно куплені, политі гарячим шоколадом льєжські вафлі. А коли сваришся на такого нахабу, той шипить і розмахує крилами.

А ще тут є свій Норт-Дам XII століття з єдиною роботою Мікаленжело поза межами Італії. Мадонна зі скорботою у погляді така прониклива, що страшно ступити зайвий крок од неї, – щоб не звела своїх сповнених болю очей на тебе.

Тут навіть улітку майже фізично відчувається край Європи, край пустощів і веселощів, край комфорту і цивілізації. Відчуваєш, що далі, за Північним морем – лише безмовна крига Гренландії, дихання якої досягає цієї милої, спокійної, ситої, заквітчаної Фландрії навіть за тисячі кілометрів. І раптом усвідомлюєш усю примарність, ефемерність, усю крихкість цього спокою, цього затишку.