Хтось пам’ятає сей сонячний дар нашого стольного міста?

З духмяним м’якушем і такою хрумкою скоринкою, що треба було бути справжнісіньким стоїком, аби довести-донести до мешкання сю золоту хлібину, покрадьки не поскубши отого її вабливого козирка.
Звісно, аж геть не кожному з нас, спудеїв, провідуючи тоді батьківську домівку, таланило дістати його превосходительство «Київський торт», але цей стольний «грааль» тоді цілком заміняли оті гонорові золоті репанці: привозив додому зо дві – зо три київських паляниці і можна було сміливо провідувати родичів – такого столичного гостинця приймали врочисто, наче освячений весільний калач. І вже точно він не залежувався в хаті – розходився чвертками по сусідах: «ВалЄрик з КиЇва привіз»…

Це не ностальгійний квил і не рецидив голодних кольок.
Це «пугу-пугу!» до наших стольних хлібопекарів.

Їду нині в метро і бачу в салоні вагона рекламний плакат від нашого поважного виробника «Київхліб» р – бухан чорної “цеглинки”. В ніздрявій скибці – рясні насінини чогось: льону, соняшника чи ще якоїсь корисної флори. Виявляється, це світлина пекарської новинки р – хліба, названого «Норвезьким».
Тішуся, що наші пекарі такі всеїдні та у бувальцях бувалі: печуть і «Фінський», і «Ризький», і навіть… свят-свят … «Бородинський» («скажи-ка, дядя, вєдь нєдаром»?). А нашу славну «Київську паляницю» – перевірений довгим віком і мільйонами смакових рецепторів столичний гостинець – з її унікальною рецептурою і неповторною «скоринкою набакир», схоже, навіки зачерствили в експозиційному екземплярі десь у Переяславському музеї хліба.

З якого це дива така кара сонячному дарові Києва?
Невже нам тепер самобутніми «паляницями» тільки лютого ворога частувати – у вигляді дронів?