Миколі Жулинському – 85.

Літературознавець, критик, автор багатьох досліджень з історії літератури, академік Національної академії наук, директор академічного Інституту літератури… Під його орудою видано шеститомну Шевченківську енциклопедію – унікальну, подібну якій за глибиною, за всеосяжністю небагато знайдете в цілім світі. А 12-томна «Історія української літератури», робота над якою триває, а 5-томна «Українська літературна енциклопедія»?

А скільки вже зроблено самим Миколою Григоровичем і його колегами для повернення імен, які належать добі Розстріляного відродження! Та багато чого, що свідчить – літературознавчі науки в Україні дісталися високих точок професіоналізму. І – що найважливіше – відповідальності за розвиток національної культури, а власне самої України.

Він – у моєму сприйнятті – на диво демократична, налаштована на позитив людина, котру не зіпсувала жодна із високих посад, які він обіймав та обіймає. Ось вам приклад. 1992 рік, Жулинського призначено віце-прем’єр-міністром в уряді Леоніда Кучми. Ми тоді мешкали з ним неподалік. Десь за тиждень потому рушаю зранку на Сінний ринок. І раптом бачу: попереду прошкує, у тім же напрямку, сам віце-прем’єр, розмахуючи авоською (були ще такі) і якоюсь торбиною. Вперше у житті я бачив так близько таке високе начальство, хоча Жулинського знав доволі добре. Мимоволі напружуюсь, бо маю досвід спілкування з людьми, які за лічені дні перебування в керівних кріслах (хоч і не надто високих) перетворювались на дикуватих монстрів і прозирали тебе крізь призму власної уявної «величі».

Наздоганяю Миколу Григоровича. Він бачить мене і звична усмішка осяває його обличчя:

– Сергію, який я радий вас бачити!

Ні-ні, це звичний Жулинський, котрий завжди прихильний до тебе, завжди усміхнений. І жодної якоїсь дистанції, цього близько не було й немає.

Того ж 1992 року Жулинський разом з тодішнім міністром культури Іваном Дзюбою зробив спробу і мене переселити у високе крісло. Умовляли погодитись на посаду заступника міністра з питань кінематографії (Держкіно у ті роки не існувало). Я встояв від таких спокус – і добре зробив. Бо не мав жодного адміністративного досвіду… Утім, саме це, схоже, й подобалось Дзюбі і Жулинському – що я не був обтяжений усталеними й зазвичай застарілими методами управління.

Похідним від от сих достоїнств Миколи Григоровича є його почуття гумору. Того, що скорочує відстані між людьми. Ось, наприклад, Іван Дзюба дарує Жулинському песика. Котрий одразу отримує наймення Академік Дзюба. З ним щоранку і щовечора на прогулянки. Під час однієї з них телефонує Дмитро Павличко.

–  Як ти?

–  Все гаразд, гуляю з Академіком Дзюбою.

– О, як добре! Я вже кілька днів не можу додзвонитись до Івана. Дай йому трубку.

–  Даю!

А звідти голос – українською, тільки з особливим акцентом…

Траплялось, собаки отримували ім’я самого Жулинського. За оповідкою, повертається він якось додому і бачить: вже вечір, сутінки, а дочка письменників Ірини Жиленко і Володимира Дрозда сидить у дворі на лаві, разом із собачкою. Чого б то так? Виявляється, додому йти боїться. Бо дуже хоче мати от сього песика, а батьки проти.

–  Дитино, ходімо, я буду твоїм адвокатом.

Приходять, їх зустрічає Ірина Жиленко. Микола Григорович виголошує короткий спіч во славу усіх собачок на світі і їхнього життєдайного впливу на дітей. Матінка дівчинки дивиться на гостя і по якійсь миті… дає згоду. Але за умови:

– Собачка матиме твоє ім’я, Жулинський (у трохи скороченому, звісно, вар’янті).

Умова приймається…

Веселих історій «у портфелі» Миколи Григоровича чимало. Не доводиться дивуватись тому, що він «на ти» замало не з усіма письменниками свого і двох-трьох наступних поколінь: з ним завжди весело, комфортно, сказати б симфонічно. І при тім – розмови по ділу: про літературу, мову, культурний процес в цілому. Про життя і любов. Про онуків, які незмірно збагачують палітру почуттів…

Загалом, як написав В’ячеслав Брюховецький, «немає в українській літературі жодного більш-менш відомого автора, про якого не сказав би свого слова Жулинський. І це неперервне розпросторення знань про наше письменство він розпочав давно – десятиліть три (тепер уже більше, – С.Т.), у часи ще не дуже сприятливі для цього».

Про класиків, звісно, так само. Учора я перечитав, скажімо, статтю Жулинського «Апостольська місія Тараса Шевченка та ідеали слов’янської єдності». Глибоко, блискуче, мудро. І це не просто літературознавча есеїстика – це література!

Так, Жулинський поєднує в собі таланти аналітика письменницьких текстів і письменника. Власне, так і має бути: бо коли сам не володієш словом, то яким робом проникнеш у його жарини-холодини?

Фанатом читацтва він був змалечку. Ось як, не без гумору, згадував Жулинський своє дитинство: «Коли до мене потрапляла нова книжка, в мене аж руки тремтіли від щастя. Якось мене мати попросила перебрати картоплю навесні. То я, ховаючись від матері, брав під кухвайку «Таємницю Соколиного бору» Юрія Збанацького. Тоді в льосі однією рукою перебирав картоплю, а другою гортав сторінки. До речі, Збанацькому я пізніше переповідав про це…».

Микола Григорович є автором кількох прозових книжок. В них він передусім прагне відрефлектувати історико-культурний досвід – свій власний і свого роду. А родом він з Рівненщини, Волині. Його рідні люди, його односельці – як же їх розкидала війна: по різних арміях і різних усюдах. І смертях. То була, пише Жулинський у своїй книжці «Моя Друга світова. Роман-хроніка в голосах», не «Велика Вітчизняна», і не «Друга світова», то «була просто жахлива кривава війна і не важило те, де на яких фронтах вона ведеться».

І як же перекаламутили життя ті війни, як збіднили його. «Я в дитинстві не мав нормальної освіти, –  оповідав Жулинський в одному з інтерв’ю. – Підручників катма, паперу обмаль, чорнило з бузини… Чи й було в мене те дитинство?.. В школі майже не вчився, бо мусив допомагати матері по господарству: вранці — у ліс по дрова, вдень — до худоби або до плуга, ввечері треба було йти в колгосп красти солому, аби було з чого нарізати січки для корови, підстелити…».

Й на цьому тлі жагуче, неподоланне бажання освіти, всотування знань. Посеред сирітства. Війна розлучила Миколу з батьком – на 33 роки. Про це він оповів у книжці «Це твій син, батьку».

— Тоді, у 1943-му, – ще одна цитата з інтерв’ю, – мати сховалася в сусідському льосі з дев’ятимісячним братом Борисом. А мене, трирічного, батько взяв на руки й хотів переправити через Стир, бо німці з поляками влаштували облаву на членів ОУН, а їх у селі було, мабуть, понад десять. Коли нас знайшли поліцаї, то змусили батька мене самого відправити додому. Я й пішов…

А йому судилося пройти три концтабори: Освенцім, Саган, Дахау. За втечу був засуджений до страти, але вночі помирає співкамерник, і батько одягає його робу. Це врятувало життя — бо номер на куртці був іншим. Потім він якимось дивом потрапляє в американську зону окупації і відпливає в Америку під іменем Джона Зелінського. А ми молилися десятиліттями, аби Бог повернув нам тата…

Повернув. Уже коли батькові минуло 100 літ (так!) Микола Григорович забрав його в Україну. Де він і помер через півроку… Як летіли вони додому через океан, через велетенське розбурхане Житейське море – столітній батько і його син, переповнений історіями свого роду і народу – картина воістину епічна.

Про це, зокрема, і книжка «Акордеон», жанр якого визначено у такий спосіб: «майже роман». Справді, менше ста сторінок, але ж об’єми життєвого матеріалу цілком космічні-епічні. Про американського батька, який попросив сина, аби той купив йому акордеон. І що з того вийшло. Роман, власне. Фантастичний, пронизаний струмом житейських і наджитейських сюжетик.

Отой політ над Океаном Життя триває – і йому вже стільки літ! У минулому, у майбутньому. В цьому огромі енергій, історій, людських і народних доль тре’ й далі розбиратись. Бо без тої роботи нація не перебреде й потічка, не те що моря-океани.