А таки є різниця між святкуванням Нового року сорокалітньої давнини і сьогочасних «нових років».
Разюча різниця.

Менше за все беру до уваги суспільне тло, житейські обставини, цивілізаційні поступи, особистий досвід.

Хоча… як без цього?

Так, мерехтливих казкових рибок у небесних глибинах над містом тоді не глушили, не шаткували наглі феєрверки. І цитринний дух з квартир лоскотав ніздрі разючіше, бо то було омріяне пахілля недосяжної географічної екзотики. Ми бачили ці райські кущі лише в рідкісних закордонних фільмах.

Люди примудрялися готувати новорічну смакоту навіть із… продмагівської порожнечі. Це було те Свято із лічених на пальцях однієї руки квазісовєцьких свят, коли стійкий протяг пустих магазинних прилавків непоясненним чином густо задував у мешкання звабливими пахощами, матеріалізуючи їх у традиційні святкові кулінарні дива, що таїлися до пори до часу в холодильниках і рукотворних балконних закамарках. Звісно, усе це продовольче надбання переважно бралося всенародним приступом. Чи то пак кілометровими чергами, які дотепники крадькома називали «соціалістічєскім подходом к прілавку».

… Ми тоді стрічали Новий рік весело: нам здавалося, що у цю «щасливу пору, ясну годину» спромагаємося календарно вирватися далі від минулого: в такому віці навіть спогади про дитинство обтяжували – так хотілося омріяної солідності, статусу, чи то пак суспільного становища. З постійною пропискою, перспективною роботою, своїм законним житлом, нехай то буде бодай ліжкомісце в гуртожитку – не «рожева мрія», своя кімнатка у комунальних вавилонах… І рвалися ухопити за слизького хвоста кородливу дорослу мрію, і без видимого жалю рвали пуповини, які ще в’язали наш вільний одчайдушний розмах линвами школярства, батьківської опіки, моральними табу, засвоєними на уроках позакласного виховання.

… Не зчулися, як минула юність. Студентська, період «молодого спеціаліста», весільного молодого і молодого батька. Від Новоліття і до Новоліття свято з прикрою шалапутністю губило показні барву й аромат, ставало чимось таким, як для горянина рідний перевал, який знаєш, як свою долоню, на якому вже не роззираєшся, не переводиш дих.

І нарешті настає той час, коли твоя течія зворохоблюється, підхоплює тебе і стрімко несе вперед. Туди, куди сорокалітньої давнини так рвався відчалити, напнувши всі вітрила, виспівуючи на повні груди: «Біжи, біжи, човнику, все далі та й далі!» Тільки тепер розумієш, що цей маршрут не ти змудрагелив і проклав. Що так бадьоро втікаючи ВІД, неминуче в урочий час пристанеш ДО.

І вже кожен Новий рік святобливо виливаєш-виточуєш монету – череп’яну, мідну, срібну… На яку спромогли тебе твоя мудрість і совість. І чекаєш саме того щорічного процесу явлення свого заробку, і дякуєш Творцеві за це істинне Свято.

Той заробок – мій Знак земний – залишу по собі, там, де моє ДО.

На тому причалі, з якого колись, дасть Біг, бадьоро напинатиме вітрила моє кревне нащадництво.