Заряджаюся досвітньою каву з бутербродом, милуюся, як за літаками малює обрій ще сонне сонечко і чекаю, коли оголосять посадку на наш рейс до Мілана…

Літаки мене заколисують. Сон над хмарами особливий. Прокинулася, коли шасі торкнулися посадкової смуги. Міланський аеропорт. Перше, що дуже здивувало, коли вийшли в зал, – крихти їжі, вони були скрізь. А ще емоційні скоромовки італійців, що мимоволі тішили.

Від аеропорту до столиці Ломбардії – години дві, їхали комфортабельним автобусом. Довелося і в заторах постояти, бо машин тут багатенько.

І ось воно, місто моди і вишуканої архітектури. У перші години блукання Міланом було єдине бажання: фотографувати геть усе й одразу. Але з часом почала гостріше хапати ніздрями аромати свіжоспеченої здоби. Як тут оминеш звабливі пекарні? Зайшли в одну з них, посмакували піцою, перекинулися парою фраз із продавцем-італійцем і знову пірнули з головою у красу міланських вулиць. Місто творчих, навіть на побіжний погляд.

Люди вбрані вишукано і нестандартно. А ще приємне засилля вуличних музик – вони буквально на кожному кроці! Їхня гра творить тут особливу атмосферу. Ніколи не забуду хлопчика, який біля Дуомо де Мілано – другого за місткістю головного собору в Італії, виконував на гітарі «Алілуя». У такі моменти розумієш, що щастя насправді в простому.

Під вечір ми вибралися у місто Комо. Найцікавіше, що цю поїздку заздалегідь не планували, все вийшло спонтанно, настроєво. Доти галерея в моєму телефоні вже рік як була заповнена тамтешніми краєвидами.

Комо лише за 52 кілометри від Мілана. Година їзди. За квитки на двох витратили 12 євро, близько 480 гривень. Місто видалося досить розлогим. Тут зустріли сутінки. Блукаючи нічними вуличками, розглядали кожну деталь старої архітектури. У магазинчику скупилися морепродуктами – вони там дуже доступні. Вечеряли в готелі.

Світанок зустрічали на горі, у 10-ти хвилинах від готелю. На вершину піднялися маленьким затишним фунікулером. Комо обступило береги однойменного озера, одного з найбільших в Італії. Озеро має форму серця.

Нам зустрівся італійський дідусь. Його звали Антоніо і він майже не розмовляв англійською. А проте з моєю мамою вони знайшли спільну мову. Антоніо вмовляв нас залишитися в Комо. З ним. Подякували, сказали, що за кілька годин нас чекатиме літак. І наше мешкання.

Перекусивши полентою з рисового борошна і маленькими італійськими пиріжками-панцеротті з помідорами та моцарелою, зібрали речі та поїхали у Бергамо: звідки був наш виліт.