Напевно, всім з дитинства знайоме відчуття очікування зимових свят. Коли час відчувається суцільним дивом. Коли за оселями темінь, а в оселях сяє. У вікнах миготять різнокольорові вогники, видніються завислі рукотворні сніжинки, різдвяні павуки… І цю композицію доповнює по-новорічному неповторний хвойно-мандариновий аромат. Триває це диво півтора місяця: відкриває цикл зимових пригод свято Романа, а закінчується освяченням води на Йордана.

Здавна 18 листопада українці шанували Романа – провісника зими. Приказуючи повір’я: «Святий Роман покаже зиму вам», вірили: цього дня можна визначити, якою буде зима – холодною чи теплою, із заметілями та хуртовинами чи без. Також, за народними прикметами, святий Роман допомагав збільшити статки, тому українці обдаровували його молитвами про урожай та добробут.

За три дні, 21 листопада, Введення в Храм Пресвятої Богородиці, або Третя Пречиста повністю замикає осінній сезон й починає зимовий. У той день худобу обсипали зерном та мастили маслом вим’я. Після такого обряду корови мали давали багато молока. Ще в народі казали: «Введення прийде – свят наведе». Бо після нього українці ледь не щодня відзначали свята зимового циклу.

24 листопада вшановували великомученицю Катерину. Довгожданий день для дівоцтва: саме на Катерини довідувалися, чи буде наступний рік вдалим для заміжжя. Дівчина ставила у воду вишневу гілку, а далі все просто: якщо та розцвітала до Різдва, – це був знак: щасливе заміжжя не забариться.

А молодь найдужче чекала свята Андрія. Його святкували 30 листопада. Цього дня парубки з дівчатами, сповнені ентузіазму та енергії, за харчі чи тканину винаймали простору хатину в жінки-вдови. Вона порядкувала на вечорницях, допомагала молоді, тому кликали її «паніматкою».

Ніч проти Андрія була єдиною на рік, коли парубки могли робити шкоду без покарання. Хто дошкуляв хлопцям, то на ранок міг знайти свої ворота на подвір’ї, а то й на стрісі. Подекуди могли «насолити» й дужче: бешкетники нагортали при вході до хати таку величезну кучугуру снігу, що господарі не могли вибратися з оселі.

На самих же вечорницях молодь бавилася як могла: сміх і гамір до півночі. Дівчата ліпили вареники, пекли калиту, а хлопці готувалися до її викупу, ладнаючи гостинці. Потім – обряд кусання калити. Один поперед одного хлопці стрибали з надією вхопити бодай шматочок, бо винагорода була неабиякою – щасливчики отримували поцілунки від найкрасивіших дівчат.

Потому відбувалися гуляння – танці та співи. А заключним етапом святкування було дівоче ворожіння на судженого-рядженого. Під подушку клалися записки з чоловічими іменами, а зранку дівчині потрібно було витягти одну. Яке ім’я на ній вичитає, таке й матиме її майбутній чоловік.

Перший зимовий день приносив українцям свято Наума-просвітителя, котрий учив дітей читанки. Саме того дня батьки відводили дітей до шкіл і приказували: «Прийшов Наум – пора братися за ум».

Після Наума підходила тріада свят – Варвари, Сави та Миколи. Колись люди казали так: «Варвара мостить, Сава гострить, а Микола морозом давить».

4 грудня, у день святої Варвари, за переказами вправної вишивальниці, дівчата бралися до вишивки. Хрестячись приказували: «Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи шила і нас навчила». Того дня було заборонено прясти і прати. Та й іншу роботу краще було перенести на потім.

Наступного дня, на святого Сави, заведено влаштовувати застілля. Тривав різдвяний піст, тому до столу подавали капусту, квашені яблука, пироги з картоплею та квасолею, оселедці. Працювати категорично заборонялося, особливо ткати та прясти, бо від того могла злягти худоба. Тому ліпили вареники з грушами, які символізували захист від напасті домашніх тварин.

А 6 грудня з нетерпінням чекають діти: свято Миколая. Напередодні малюки вкладаються спати в очікуванні чогось магічного. А зранку чимдуж перевіряють свої подушки. Слухняні і чемні отримують подарунки, про які мріяли, а неслухи – різочку. Дорослі молилися Чудотворцю, вирушаючи в дорогу. Чи просили небесної помочі побороти недугу. А ще вважали, що цього дня краще позбутися всіх боргів, аби не бідувати наступного року.

У день святої Ганни, 9 грудня, збиралися дівчата – гуртом творили до Різдва солом’яних павуків, інші прикраси, якими вбирали оселі. Готувалися до Віфлеємської Зірки і на свято Спиридона, 12 грудня. Вважалося, що саме у цей день потрібно різати птицю та колоти кабанів, для страв до різдвяного столу. Господарі поралися у саду: за народним звичаєм сокирою лякали дерева, щоб ті наступної осені гарно вродили. «Я тебе поливаю, доглядаю, а ти шкодуєш мені яблучка дать?», – приказували кожній яблуні.

День перед Різдвом – особливий: господарі готувалися до Святої вечері, коли звичайні речі набували сакрального значення. Господар вносив в оселю дідуха, сніп із колосків першого ужинку, ставив його на покуть, під божницю. А на столі красувалося 12 пісних страв: гаряча юшка, бобові страви, вареники, пиріжки, голубці, капуста квашена або тушкована, гриби, риба, пампухи і три зірки святкового застілля – кутя, обрядовий хліб й узвар. Саме ці три страви відігравали ключову роль в різдвяних ритуалах. Тому господарі відводили їм почесне місце під образами на покуті.

За тим, як зварилася кутя, господині визначали, що віщує рік прийдешній. Добре зварена кутя – до добра та гараздів, якщо ж не вдалася, то таким буде і прийдешній рік.

На Святвечір хрещеники приходили до хресних батьків і приносили їм кутю. За це вони отримували подарунки та смаколики. Батьки припрошували своїх хрещеників до столу та разом вечеряли. На початку святкової трапези обов’язково з’їдали по три ложки куті.

Долівку вистеляли сіном, ним вимощували і стіл під скатертиною. Щоб запобігти злим духам, на святковому столі мали бути голівки часнику. Проти чаклунства боролися і маком: ним посипали поріг, біля печі, а також обсипали навколо хати.

Вважалося, що після вечері посуд і їжу не потрібно забирати зі столу. Натомість ставили додаткові миски та ложки для духів померлих родичів. Прибирали лише гострі предмети, щоб не заподіяти шкоди позаземним гостям.

Різдво, найважливіше та найсакральніше свято у християнстві. Народився Ісус Христос і разом з тим нове сонце, символом якого були колядки.

Зі сходженням першої зірки на небі починали збиратися групи колядників – неодружених хлопців і дівчат. Колядками прославляли Спасителя та світло після темряви. Кожен у колядницькій ватазі мав свою роль: хтось ніс Віфлеємську Зірку, хтось бив у дзвони, міхоноша ніс мішок із подарунками. Таке театральне дійство тривало до пізнього вечора.

Традиційним для цього свята є відвідування родичів: ходили від хати до хати, але не затримувалися надовго, щоб встигнути зайти до кожного родака.

Період від Різдва до Водохреща називають Святками. Тоді немає посту, люди веселяться та славлять Христа. Юнаки та дівчата цілими днями гуртуються на льоду, ковзають та співають радісних пісень.

В останній день року українці святкують Меланки чи Щедрий вечір. На це свято, схоже з передоднем Різдва, також готували кутю, запрошували родину, але страви, які господарі подавали до столу, вже не були пісними. Діти та молодь ходили по хатах зі щедрівками, які величали господарів дому та їхню родину, бажали їм щастя та здоров’я. Щедрування супроводжувалося театралізованими вставками, музикою, обрядовими іграми в масках.

Кожен щедрувальник носив із собою оберемок гілок з ліщини. Господарі міняли їх на мокрий овес, який вважався найкращим для сіяння. А ліщина мала чудодійну силу як оберіг худоби.

Перший день нового року, на свято Василя, – засівальний. Рано-вранці з повними торбами зерна хлопчаки обходили обійстя сусідів та родичів: посіваючи, вітали з новим роком і бажали гарного врожаю. Згідно з народними віруваннями дівчата посівати не могли: таке б віщувало нещастя. Люди вірили, що на святого Василя першим до хати мав зайти хлопець або чоловік, який був посланцем світу сакрального, провісником добрих новин, за це його обдаровували та пригощали.

У цей день пильно спостерігали за погодою, бо вона віщувала, яким буде прийдешній урожай. Казали: хурделиця – на добрий врожай горіхів, дерева, вкриті інеєм, – на багатий взяток меду, а коли ясно та зірок рясно, будемо з ягодами.

5 грудня – Голодна кутя. У переддень Водохреща зазвичай утримувалися від харчування, споживали лише вечерю. Пісні страви – кутю, вареники, узвар… Спалювали різдвяного дідуха, залишаючи кілька колосків. І приказували: «Йди, кутя, із покуття, а дідух – на теплий дух, щоб покинути кожух».

Завершувало цикл зимових свят Водохреще. Чи Йордан. За повір’ям, цього дня Ісус Христос хрестився у ріці Йордані. Зранку на водоймах вирізали великий хрест, обливали його буряковим квасом і ставили біля ополонки. Священник промовляв молитву, а відтак тричі занурював у воду срібного хреста. Після цього її вважали освяченою.  Процес водосвяття іноді супроводжувався пострілами з рушниць. Також випускали в небо голубів, які символізували появу Божого Духа.

Воду, набрану із посвяченої ополонки, вважали цілющою. Її зберігали впродовж року і вживали при різних потребах. Пили від зурочення, лихоманки, головного болю, змазували хворі місця, лікували дитячий переляк, окроплювали домівки, зрошували ниви під час посіву.

Після Святок чоловіки та жінки знову бралися до роботи. Тяжкої, повсякденної, бо ж недаремне в народі живе мудрість: як усе празникувати, то й сорочки не мати.