Дві геть різні ролі, але для Євгенії Зінченко це частини одного шляху: працювати з людьми, розповідати їхні історії, відкривати таланти і жертовно допомагати тим, хто нині боронить країну від лютого зайди.

Вона фахова режисерка. Створювала популярні телевізійні шоу, серіали, документальні телепроєкти. Її «живі» театралізовані вистави на столичній ВДНГ збирали сотні щасливих глядачів.

Цю «фабрику свята» Євгенія залишила у мирній Україні. А тепер вона у «Зграї». Є така славна волонтерська організація, яка опікується всіма, кому треба допомога. Найперше – нашими воїнами, нагальними потребами «нуля». Але й друзів наших менших не забуває, хатніх чотирилапих улюбленців, кого посиротила, покалічила війна.

Втім, зустрічаючись із студентами-журналістами столичного Грінченкового університету Євгенія Зінченко охоче поверталася у своє минуле. Ділилася професійними труднощами і злетами, досвідом роботи на телебаченні. Була щирою й відвертою –  схоче, відчула у своїх співрозмовниках «рідність душ».

– Телебачення завжди вважала цікавим та й прибутковим, – зауважила Євгенія, згадуючи, як іще студенткою-четвертокурсницею Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, подавши резюме, отримала першу пропозицію стати режисером телевізійного шоу «Україна має талант»: – Перші знімальні дні були справді важкими: губилася у процесах зйомки, не знала людей, завдань.

Її команда «творила» історії талановитих учасників конкурсу. Кожен мав вести своїх героїв. А загалом цим шоу опікувалися десятки творчих людей: режисери, оператори, художники, освітлювачі. На повну працював потужний конвеєр емоцій і наративів.

Далі в її долі з’явився «Х-фактор» – музичне талант-шоу, до якого учасники відбиралися на спеціальних кастингах. Потім починалася низка змагальних турів: відібрані виконували свої концерні номери перед суддями, ті оцінювали і вирішували чи пропускати конкурсанта до наступного туру. Сам відбір тривав у кілька етапів: від передкастингів у різних містах  до великих масових прослуховувань у столичному Палаці спорту. Але шоу збирало біля телевізорів десятки тисяч глядачів.

Тепер не так. Євгенія добре знає складнощі теперішнього українського телебачення:

– Всі гоняться за рейтингами, кличуть на ведучих блогерів, медійних персон. А «YouTube» бере своє – і те, що і як нині продукує його український сегмент, звісно, приємно вражає.

Згадала Євгенія і свою працю над колись популярним серіалом «Київ удень та вночі»: «Це був класний досвід. 96 серій за рік! Щоразу 20 серій постійно тримаєш в голові – одночасно по кілька на різних етапах виробництва: від творення сценарію до трансляції готового продукту. Після такого, насправді, легко «вигоріти».

Про небезпеку «культура внє політікі»

У роботі режисера важливу роль відіграє використаний контент. До повномаштабної війни з росією творці більшості шоу-програм не лише не зважали на засилля російської поп-музики, а й відверто користалися з цього. Було заведено орієнтуватися на масового російськомовного споживача, це забезпечувало популярність, рейтинг, рекламу.

– Був серед моїх підопічних конкурсантів на «Х-факторі» такий собі Льоша Смірнов, – пригадує Євгенія. – Тоді з нього творили «впізнаване обличчя», а тепер він продає талант у країні-агресорці, виступає на концертах під «зет»-прапором.

До повномасштабного вторгнення російський продюсерський десант, висадившись на провідні українські телеканали, вправно робив свою диверсійну роботу: торпедував цікаві українськомовні проєкти, виштовхував українськомовний контент на маргінес, до «шароварщини». Досі пожинаємо плоди тієї багаторічної колонізації. Нині росія вливає величезні кошти у свою машинерію ментальної експансії – бореться за кожну п’ядь інформаційного і культурно-мистецького простору України.

– Більшість людей приходили на наше шоу співати російське – повертається спогадами Євгенія Зінченко. – Це результат історичного тиску, нав’язування чужої мови та культури. Люди звикли до мови агресора. Українські пісні багатьом здавалися «сільською музикою».

Волонтерство

До волонтерського об’єднання «Зграя», заснованого ще 2014 року, під час Майдану, Євгенія Зінченко долучилася з початком повномасштабної війни. Каже, на відміну від великий і медійних волонтерських організацій, у яких давно сформовано штати і працівники отримують зарплату, їхня «Зграя» об’єднала ентузіастів, «класичних» волонтерів. Отих одержимих добротворців, які за покликом душі і громадянського обов’язку з перших днів рашистського вторгнення організовують допомогу нашим оборонцям і мирним людям, постраждалим від варварів.

Спершу Євгенія опікувалася медициною: гуманітарна допомога медпрепаратами надходила щедро і з багатьох країн. Треба було давати цьому раду, перекладати з інших мов українською склад і призначення ліків, сортувати, групувати, транспортувати туди, де їх чекали поранені і хворі.  Нині «зграївці» працюють за різними напрямами: медична й військова допомога, лікарні, реабілітація, турбота про тварин.

Євгенія не приховує: волонтерство переживає відчутний спад активності. Помітно менше стало надходжень від міжнародних фундацій, багато з тих, хто активно волонтерив на початках війни, знайшли собі іншу працю. Хтось «утомився», хтось «вичерпався».

Розповідаючи про це, Євгенія не грає ні скорботою на обличчі, ані вдаваним оптимізмом. Констатує як факт. Спокійно, але з ледь помітною іскоркою іронії в очах. Це спокій сили і рішучості. Закличний спокій, який переконує і якому віриш.

Під завісу нашої зустрічі бачила, як студенти підходили до Євгенії Зінченко, розпитували, уточнювали адресу «Зграї».

Хтось із нас неодмінно заступить у цьому волонтерському строю місце «втомлених».  Допоки ворог на нашій землі, цей стрій не повинен виснажитися.