Ще не кінець війни, але вже ясно: її руйнівні наслідки довго тяжко болітимуть людям, землі, довкіллю.

Про повоєнну екологію говоримо з Наталією ГОЗАК – директоркою офісу «Грінпіс Україна». Наталія має понад десятилітній досвід у сфері екології, працювала у відомих міжнародних організаціях, зокрема WWF та «Екодія».

– Які ключові екологічні виклики виокремлює «Грінпіс» для майбутньої післявоєнної України?

– Загалом з тих викликів ми передбачаємо не тільки військові. Але якщо говоримо саме про пов’язані з війною, то це точно дві події-катастрофи. Перша –  руйнування Каховської дамби і, відповідно, вплив на екосистему значного регіону. Друга – аварія російських танкерів біля Керчі у грудні минулого року і забруднення мазутом акваторії всього північного Причорномор’я. Обидва лиха пов’язані з доступом до води. Втім, навіть попри катастрофічні наслідки, це «епізоди». А системне лихо викликане вимушеним нарощенням ресурсокористування для військових потреб і відбудови. Інтенсивніше вирубуємо, розкопуємо, розриваємо, добуваємо…

Доступ до води і все, що з цим пов’язане… Енергетика… Будівельне сміття – теж окремий аспект: забруднення шифером, який містить у своєму складі азбест… Це серйозна проблема. Якби не таке засилля шиферу, будівельне сміття було б значно легше переробити.

– А якщо використовувати ці відходи для будівництва екологічних споруд?

– Ще 2022 року з’явилося багато проєктів, сфокусованих саме на цьому. Але потім їх призупинили чи й згорнули – якраз через оцю проблему з домішками у шифері. Поки що немає якогось рішення стосовно цього. Та й системних проєктів немає. Чула, що була велика чи то ініціатива, чи то проєкт ООН – саме спроба вторинного використання відходів. Знаю, що є полігони навколо місць руйнування, спеціально для складування цього сміття. Але шифер – це проблема, яку нині важко розв’язати. Відтак не беремося стверджувати, що все будівельне сміття можна використати напряму. Крім шиферу, можуть бути ще якісь шкідливі  домішки. Це питання теж не вирішене. Потрібно системно працювати, щоб знайти рішення, як усі ці небезпечні предмети виокремити.

– Яка роль відновлюваної енергетики і наскільки важливо та реально її впроваджувати?

– Безумовно, це дуже важливо і цілком реально. Зупиняють процес лише інтереси груп, які лобіюють ту ж таки атомну енергетику, та загалом консервативне мислення серед енергетиків.

Наше бачення: енергосистема має бути децентралізованою. З таким сусідом, як росія, ми не можемо собі дозволити концентрувати великі джерела енергії в одному місці. Атомна станція – це, по суті, кілька будівель. Або теплостанції на вугіллі: умовно, одна велика будівля. Якщо туди прилітає – усе, величезна втрата для енергомережі. Ось чому тут життєво важлива децентралізація, коли багато не надто потужних, але розподілених по всій країні джерел. Це запорука стабільності.

Для міст також важливо щонайбільше використовувати поверхні будівель, щоб нарощувати виробництво сонячної електрики. Усе, що вже забудовано людиною і що забирає зелені зони, дуже доречно залучати для цього виробництва.

Також є рішення з тепловими насосами або конструкціями, що дозволяють отримувати теплову енергію та опалювати приміщення без постійного спалювання газу й вугілля. Такі рішення слід невідкладно втілювати у відбудову.

– Очевидно, держава мала б стимулювати забудовників це робити.

– Система допомоги загалом уже діє. Наприклад, Фонд держенергоефективності надає фінансування для ОСББ, які хочуть щось змінити. Є
й джерела фінансування. Зволікання більше пов’язано з консервативним мисленням архітекторів чи місцевим плануванням. Тобто це не стовідсотково залежить від фінансування, хоча, звичайно, воно має велике значення.

Думаю, важливо бачити загальну картину. В нашому випадку – децентралізації енергетики. Звичайно, держава мала би робити більше, але тут це не виключно питання фінансування. Було б бажання – цілком реально втілити проєкти. Наша організація підтримує чимало їх у різних регіонах України, де, наприклад, багатоквартирний будинок забезпечується не газовим опаленням, а тепловими насосами.

– Як звичайний українець може долучитися до екологічно безпечної відбудови?

– Візьмімо, для прикладу, таку ситуацію. Українець відбудовує своє житло і переймається впливом на довкілля. Найперше ретельно вибирає будматеріали. Дбає про максимальну енергоефективність, енергонезалежність. Не використовує для покрівлі шифер. Враховує місце розташування будинку, щоб зменшити чи й уникнути використовувати для обігріву вугілля чи газ.

Відбудовуючи, важливо не просто відновлювати, як було раніше, а впроваджувати нове – зокрема, «дружніші» для довкілля технології та підходи.

– А як щодо будівельних стандартів?

– Є ДСТУ і є європейські стандарти будівництва. Україна рухається до ЄС, а отже –  від ДСТУ. Наші чинні стандарти застарілі, але під них, як то кажуть, дуже детально прописана вся документація. А європейські стандарти, які, до слова, можна використовувати в Україні, законодавство це дозволяє, не мають під собою усієї тієї документаційної бази. І саме тому вони фактично не використовуються. Але вони, по-перше, синхронізовані з вимогами ЄС, тому їх слід-таки впроваджувати. А по-друге, значно краще враховують потреби захисту довкілля. І по-третє – Європа їх, звісно ж, заохочує.

Це стосовно обов’язкових будівельних норм. Крім того, є ще й добровільні системи сертифікації будівель, які засвідчують що, умовно, ця споруда є «дружнішою» до довкілля. Мені здається, що в Україні наразі немає попиту на це, але такі системи є, і просувати ці стандарти насправді дуже круто.

– Які екологічні практики можуть бути корисними для відбудови України?

– Тут, радше, важливо говорити про адаптацію міст до зміни клімату. Він змінюється – вже зараз бачимо його наслідки: тривалі хвилі тепла влітку, раптові й інтенсивні зливи, коли за короткий час може випасти місячна норма опадів, сильні вітри, короткочасні, але дошкульні морози. До таких екстремальних погодних явищ необхідно готуватися. Це означає, наприклад, що дренажна система має бути готова до надзвичайного навантаження. Якщо її труби розраховані на стандартний об’єм, то за потужних злив вона не справиться з великою водою і затоплення не минути. Тому дренажну систему потрібно розширювати. Також варто збільшувати кількість зелених зон, адже проникні поверхні дозволяють воді не йти в каналізацію, а вбиратися в землю.

Якщо адаптуємося до кліматичних змін і готуємося до екстремальних явищ, мимоволі змінюємо саме планування міст. Наприклад, плануючи мікрорайон із магазином, лікарнею чи садочком, передбачаємо, щоб у разі затяжної спеки умовна бабуся могла дійти затінком до пошти, поліклініки або магазину. Це питання просторового планування міста.

– Є ризик, що швидке відновлення буде суперечити екологічним стандартам через бажання економити.

– Швидко, дешево, тимчасово, а потім перебудуємо – це завжди дуже спокусливо. Саме за таким принципом свого часу будували «хрущовки»: швиденько зведемо, вирішимо питання житла, а потім розберемося. Але вони вже стоять понад 60 років.

Нічого не буває таким довговічним, як тимчасове. Тому тимчасові рішення потрібно мінімізувати. Але, звісно, ситуації бувають різні. Якщо люди взагалі залишилися без житла і їм ставлять якісь вагончики – це зрозуміло. Проте це все одно ризик. І цілком уникнути цього неможливо. Але там, де це можливо, безумовно, краще враховувати екологічні стандарти.

Навіть якщо бракує ресурсів, варто хоча б спланувати все правильно і, можливо, не добудувати до кінця, але робити якісно. А вже добудувати пізніше. Головне – не керуватися нормою тимчасовості.

– Що має зробити держава на законодавчому рівні для якісної та екологічної відбудови?

– Думаю, що тепер найважливішим є процес євроінтеграції. Усе, що потрібно для того, щоб Україна рухалася вперед і ставала повноцінною частиною ЄС, має бути реалізовано. Вважаю, що саме це повинно стати державним пріоритетом.

Нам не слід вигадувати велосипед – наприклад, як позбутися шиферу: Європейський Союз уже має і відповідні рішення, і приклади. Потрібно їх вивчити, адаптувати до нашої реальності і закріпити на законодавчому рівні. Це стратегічний наратив: усе вже придумане маємо лише грамотно інтегрувати.

Звісно, в ЄС теж не все ідеально: багато чого залежить від конкретної країни, багато чого можна покращувати. Але мудре державне керівництво мало б ясно бачити оті «граблі», на які вже хтось наступав. І не зважуватися на проміжні, неефективні рішення.

Наприклад, сміттєспалювальні заводи. Колись це здавалося дуже сучасним рішенням – у скандинавських країнах їх збудували чимало. Але згодом стало очевидно: «палії» сміття починають прямо конкурувати з його переробниками. Сміттєспалювальний завод зацікавлений у папері й пластику: добре горить і дає високий ККД. А це означає, що ці матеріали не потрапляють на переробку. Так замість циркулярної економіки, де ресурси отримують друге життя, створили лінійну модель: виробили – спалили. Це неправильне рішення. Краще мудро оминути цей етап і відразу інвестувати в переробні заводи. Крім того, важливо на законодавчому рівні заборонити одноразові пакети, одноразовий посуд, створювати систему компостування тощо.

– Які основні бар’єри заважають Україні втілити екологічні рішення у будівництві? 

– Перший, дуже суттєвий – фінансування, спроможність його отримати. Другий – консервативність і стереотипність мислення. Наприклад, у вишах досі вчать, як обслуговувати вугільні котли, зате навчання на монтувальника сонячних електростанцій у багатьох технічних закладах освіти й досі не налагоджено. Третій бар’єр – чинна правова система. В Україні демократичне суспільство, але навіть якщо закон уже впроваджено, він не завжди діє. Або діє лише частково. Тому надзвичайно важливо впровадити базові принципи правозастосування, принцип невідворотності закону. Якщо хтось порушив норми, це має припинятися та каратися, а не замовчуватися чи вирішуватися кулуарно.