У перший тиждень війни мої батьки не змогли виїхати з Ірпеня. Відправили братів з дружинами та дітьми на Захід, а самі лишилися з літніми родичами у місті, у своєму домі. Так-бо вирішили – попри всі мої сльози та благання…

Я з братами опинилася в Італії, цілодобово тримаючи в руках телефон. Кожні 20 хвилин вони надсилали «+» у сімейний чат. І щоразу цей «плюсик» був для мене ковтком повітря. Сигнал, що з ними все добре. Навіть, якщо посланий з підвалу, але знак: усі живі.

Тепер вічно пам’ятатиму ці відчуття очікування. Тоді Ірпінь ще не знищили. Бої велися у сусідньому Гостомелі, згодом у Бучі. Ми чекали. що ось-ось це закінчиться. Але, на 9-тий день війни сталося те, чого боялася… В ірпінських будинках раптом зникло світло й опалення – у холоднечу. Телефони заніміли – розрядилися. Згодом пропала вода – люди довідалися, що ворог зруйнував водогін. Зник і газ. Шок!

Коли почула ці новини, геть забула про сон. Допікала думка: як там наші найрідніші?..Тепер жила єдиним прагненням: за будь-яку ціну вивезти їх звідти. Була моя свята мета. Була віра. Була молитва.

Зверталася до волонтерів, у кожну службу пошуку людей, до міських депутатів, навіть до міського голови… На щастя, до початку окупації Ірпеня волонтери змогли добратися й до нашого будинку. Батьків мали евакуювати разом із літніми бабусею та дідусем – вже не могли пересуватися самостійно.

І раптом дзвінок, від волонтерів: «Ваші родичі відмовилися від евакуації».

Ступор. Безсилля. Біль. Страх. Тоді відчула все. Але знала, що не маю права опускати рук.

Шукаючи свою родину та спосіб її евакуації, ми з братами та співчутливими друзями-італійцями організовували збір гуманітарної допомоги для України. Це принесло певне полегшення: відчувала, що можу бодай чимось прислужитися своєму народові. Вірила, що коли допоможемо комусь, хтось неодмінно допоможе нашим рідним.

Жили очікуванням – тяжким, болісним. На прохання волонтерів, територіальна розвідка декілька разів запускала дрон над нашим ірпінським будинком, аби ми знали, що він цілий. У такі моменти ставало легше дихати… І все ж ми продовжували кожного дня обдзвонювати волонтерські служби. Вірили, що зовсім скоро ЗСУ звільнять моє рідне місто і до будинку наших батьків дістануться волонтери.

Коли Ірпінь нарешті визволили від орків, волонтери добралися до батьківської оселі, але там усе було зачинено. Ніхто не виходив, навіть коли волонтери проказували наші сімейні «паролі». Черговий аерообліт та фото з дрона явили сумну картину: на вулиці, де мешкали батьки, знищено понад 80 відсотків будинків. Але наш – УЦІЛІВ! Відганяючи від себе жахливі думки, переконувала себе: треба ще трохи почекати. Майже щоночі снилася мама, як знак, що вона жива і все буде добре.

І світлий для нашої родини день таки настав: 1 квітня 2022 року! Я пам’ятатиму цей прекрасний ранок до кінця своїх днів! Ранок, який приніс новину: наша родина врятувалася! Волонтери нарешті змогли дістатися до батьків. Повідомили: евакуювали,.. веземо до Києва.

Нині ми разом. Я найщасливіша людина в світі! Не перестаю дякувати Богу та всім добрим людям за цей порятунок. Звісно, після побаченого і пережитого батькам та бабусі з дідусем належить пройти реабілітацію і лікування. Але з ними поруч ми – діти й онуки, готові допомогти чим можемо. Відтепер ми нерозлучні.