Цей день належить Тарасові Шевченку й Україні. Хоча він знову означений сиренами повітряної тривоги у Чернігові, новими повідомленнями про звірства російського дикуна з ракетами.

Традиційно цього дня мені доводилося виступати біля пам’ятника Кобзареві на чернігівському Валу. І я завжди намагався говорити не про Тараса, затуленого російською та радянською палітуркою, а про Тараса справжнього. І завжди це не подобалося багатьом «власть прєдержащім», бо я його словами говорив про Росію та її агентів впливу, в Україні сущих.

Агентами були і є, скажімо, олігархи, бо вони не просто крали загальне добро, але готували  ґрунт для агресора. І не тільки тим, що своєю несправедливістю викликали в обивателя невдоволення нашою Україною та підсовували нам для виборів то комуністів-регіоналів, то зелених недорік, а то солодкоголосого, що співав на гроші. На крадені гроші Пінчука. До речі, і не чути тепер ні Пінчука, ні Коломойського, ні Ахмєтова, ні Суркіса, ні інших «дядьків отечества чужого». Бо вони таки не наші. Ні по духу, ні по крові. А Порошенко, з якого московська пропаганда зліпила довірливим українцям «Вальцмана», закрив ППО небо над Києвом й екіпірував уже третій батальйон тероборони. Бо він – українець. Тож і мова має значення, і армія, і віра.

Саме олігархи тримали українців в облуді «братской любві» до росіян, з телеекранів, концертів, книжок нав’ язуючи нам всіх тих московських кобзонів-висоцьких. Змушуючи і наших співати «про Парашу, радость нашу».

Коли росіянин-слов’янофіл Іван Аксаков  запропонував Шевченкові разом друкуватися в журналі «Парус», бо ж, мовляв, наші народи – брати, Шевченко гнівно відповів: «Еге ж, ми великі родичі: як наш батько горів, так ваш батько руки грів». Хіба не це бачимо зараз, коли маса росіян радіє вбивствам українців? Виплив у стрічці скрін з волгоградської газети, де пишуть про похорони їхніх у шести районах області. Як думаєте, де вони загинули? «В ходє спєцапєраціі по дємілітарізаціі України». Воістину, як і за часів Шевченка, нинішніх «граждан тюрми народов» теж обурює, «чом ми вам чурек же ваш та вам не кинем, як тій собаці!».

До речі, величезна російська література, у випарах зачарування якою нас тримали, не явила жодного автора, який би засудив російську окупацію Кавказу, дикунське винищення його народів. Жодного! Коли вам скажуть про «Хаджи-Мурата» Л.Толстого, не вірте, бо опублікований він був лише після смерті автора. Мовчала вся та література, яку досі наївно звуть гуманістичною. Це хто гуманний ? Лєрмонтов, що писав про злого чечена? Чи Пушкін, який мріяв бути секретарем генерала Єрмолова – нищителя Кавказу?

А українець Шевченко підніс голос на захист Кавказу – в однойменній поемі, що й сьогодні скипається гнівом.

Недавно в коментарях мені написали, що не треба відмовлятися від російської літератури, бо ж ми не відмовилися від Гете після Гітлера. Але ж ні Гете, ні брати Манн, ні Брехт, ні Гессе не оспівували нацизм так, як вихваляли рашизм всі ті пушкіни і сучасні прілєпіни. Відчуйте різницю! До речі, росіяни планували у переможеному Києві на 5 день концерт Газманова. Обломалося!

Саме нині, через 161 рік після його смерті, українці втілюють заповіт Тараса Шевченка: «як понесе з України у синєє море кров ворожу,.. отойді я… все покину і полину до самого Бога молитися». До синього Чорного моря ще дійдемо, але коли під Харковом учора з трьох гелікоптерів висаджується російський десант зі 120-ма навченими воювати і його знищують навіть не ЗСУ, а тероборонівці, – то, вочевидь, Україна таки правильно прочитала Шевченка, як би не старалися прихвосні Москви.

Безумовно, Росія розвалиться, але і ми зважаймо, щоб не було, як у Шевченка: «… чванитесь, що ми Польщу колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, та й вас роздавила!».

…І був чотирнадцятий ранок Широкої війни. І був день знову з вибухами, пострілами, з ворожими військовиками, що ховаються, як зайці по кушах, і вже не годні воювати.

І молилася Україна до Бога Тарасовими словами, і стояла як стій, дивуючи світ і саму себе.