Напередодні столицю притрусило снігом, а сьогодні було багато сонячного проміння, втім повітря не прогрілося. Вперше, мабуть, за стільки тривожних днів вдалося виспатися, хоча й пізно полягали. Позаминулої ночі, коли оголосили повітряну тривогу, щось загупало так, що тряслися вікна, але я вже знаю, що того гупання не завжди треба боятися. Заспокоювала себе, що це наші відправлять русню в пекло. І як же зраділа, коли довідалася, що в районі бойових дій полк спецпризначення ЗСУ «Азов» разом із 72-ю бригадою знищили техніку батальйонно -тактичної групи (БТГ) шостого танкового полку (Чебаркуль) і навіть полковника їхнього упокоїли!

Цієї холоднющої ночі біля Києва захисники України розгромили сили противника в районі сіл Копилів-Ясногородка. Велику втрати ворог поніс у районі Броварів, Пущі-Водиці та Нових Петрівець.

— Ура!!! —  Кричить біля консьєржної  сусідський маленький Сашко! — Наші перемогли!

Люди сяють усмішками, а тітка Люда розмірковує:

— Не сиділося їм дома… Вчора дивилася, як звоне якийсь орк матері, а та, наче глуха. Спокойна така: « Да, да синочєк. Ми знаєм, что ти в плєну». Той плаче, а вона: «Нє пєреживай —  Владимір Владіміровіч сказал, что поєдєт і сам вас всєх забєрьот».

— Сира земля їх забєрьот, якщо схоче прийняти таку нечисть! Їх треба тільки вбивати, бо зараз ти його відпустиш, а потім прийде його син, чи внук і вб’є твоїх дітей! — підтримує розмову двірник. — Ні, Україна ніколи перед ними на колінах не стояла і стояти не буде! Вони ж не знають даже погоди нашої! Після восьмого, як засипе усе снігом! А якшо не сніг, то мороз до Паски. Хай тепер мерзнуть, сучі діти! Їм шкарпетки ніхто в’язать не буде, бо у них в Багдаді усьо спокійно !—підморгує моїй Тані, яка, саме, винесла сумку із в’язанням для хлопців з тероборони.

— В кіно, дівчата, підемо?

— Яке кіно? Ви, Сергію Івановичу, з дуба рухнули? — Таня йому.

—Ні! — посміхається на кутні. — У метро крутить тепер будуть, шоб людям не скучно було!

Біля аптек у перші дні війни збиралися величезні черги, а зараз порожньо. Порожньо, бо в аптеках нічого нема. Всі в моєму будинку питаються про заспокійливе, ліки від тиску, або знеболююче.

—Дай Бог, волонтери привезуть, храни їх Боже! — говорить якась красива молодичка, сумно поглядаючи на фармацевта. — До мене вчора сестра з Вишгородського району добралася. Уявіть: в морозяну погоду зняли верхній одяг і на собі дітей убрід через річку Ірпінь з Демидова переносили! Треба тепер якесь противірусне, бо кашляють усі.

— Нема,.. — сумно хитає головою фармацевт в окулярах з зеленою, аж кислотною на колір, оправою.

З Бучі теж вдалося евакуювати в безпечні райони поад дві тисячі людей і вивезти Будинок пристарілих.

Попри все кияни упевнені в перемозі  Виник якийсь особливий вид взаємодопомоги, коли незнайомі між собою люди гуртуються і роблять неймовірні речі. Спочатку готували вдома для територіальної оборони, а тоді знайшли приміщення.

— Я у воєнно-кухонні війська! — махає мені рукою Настя, сусідка з п’ятого поверху. З нею двоє доньок підліткового віку. Картоплю чистити будуть.

Настя розповідала, що у бургерній на Золотих воротах знайшовся запас м’яса, кілограмів із сорок, проте ключі від закладу на Теремках, а транспорту, щоб доставити на край Оболоні — нема. Проте досить було про це написати у місцевій групі – знайшлися «знайомі-знайомих», і м’ясо доставили на кухню захисників міста.

— Люди почали частіше ходити одне до одного, — веде розповідь Настя. —  Обмійматися. Аня цибулю принесла, а я буряка і часнику дам, бо, як же не ділитися? Якщо хтось їде на другий берег, повідомляє, що є місця. І ніхто за це не просить грошей, бо у всіх спільна мета — перемога. А маестро із псевдо «Привид Києва» збив уже 49 ворожих літаків!

Думала, що сьогодні зовсім тихо буде, але ж — ні. Чути віддалені постріли. Так хочеться, щоб і ця ніч була спокійно…

Писала колись, а нині збувається. Не хочу такого пророцтва…

Ця багряна пожежа покірно зализує руки

і біжить за тобою, та де їй тебе наздогнати.

Червонієш од страху, о дівчинко, вишенько, муко,

червонієш, як в школі за першою партою.

Що взяла б ти, на мак пересіяна маківко?

чи коштовне каміння, чи в небо простягнуте гілля?

до шухляди на потім заховані лакітки

чи дитячі малюнки поміж сторінками Вергілія?

Чи світлину, з якої твоя посміхається пам’ять?

Так багато всього, так багато, багато, багато…

Вибух півнем прозорим недремно стоїть на брамі.

Але ти вже нічого й нікому не хочеш казати…

Хіба що мамі…

Лиш тільки мамі…

Геть забула. Я тепер теж чекаю і молю Бога, щоб він лишився живим, бо теж збувається…

ну добре, хочеш бути свідком високого злету, то будь,

бо нам доведеться падати звідти, де тонко і зразу рветься,

бо захотілось високим зіркам переплавитися на лють…

повіки закрий і слухай, як кожна клітина тіла моя озоветься…

лежи горілиць, допоки зозулі дикі нам смарагдовий час відкують,

допоки у коридорі брудні від шляху спочинуть побиті берці.

десь майстер чекає на Маргариту, а десь Бернард пише Єстер…

відрізки свободи, відмінки совісті — все це далеко відносне…

це синя пташечка щастя накидає на нас прозорий серпанок-флер,

і там, де вокзали гуркочуть, не хочу міняти відстані на відносини…

ти краще згадуй, як у дитинстві замурзанім ділили один еклер,

чи мовчки рахуй хвилини , що ведуть невпинно до жовтої осені.

Хай сьогодні ще буде вогко вустам і без шкідливої метушні

поділимо навпіл мудрі книжки, морозиво і перестиглий гранат.

Чуєш, як соки гонить зелений горіх, як у вишнях ворожать хрущі,

як пахне кава з корицею, як за вікном прислухається мудрий сад?

— Не сумуй,.. — скажеш вже ранком, коли на щоці сльоза заблищить…

—Я тобі напишу а може скину улюблені гладіолуси у приват…

Міцно тримай за руку смагляву, де шрами на струнах вен,

мені для тебе ніколи не стане шкода й останньої краплі крові…

Спека царює у заримованім місті, як в мові царюють сполуки фонем,

і шалик у блакитний горошок ще довго триматиме запах твій полиновий…

Візьми шматочок повітря, бритву і хустку, де батьковий чорнозем,

мій світ загущений, як мед у щільниках і дотики тіл калинові…

Бо ми із тобою не Майстер і Маргарита і, навіть, не Бернард і Єстер.

у нас є ніч, щоб у синьої птахи зловити кілька сріблястих пір’їнок і відтепер

у серці одному на двох на удачу повісить щасливу підкову.

Юлія Івченко. 5. 07. 2021

Бачите дату? Збулося. Буває, питаюся в себе: «Ну навіщо було таке писати, ворожко ти бісова?»

Його звати Сергій. Помоліться за нього, щоб Бог оберіг від кулі, щоб живими і здоровими поверталися з війни…

Тепер писатиму лише про перемогу. Мушу так писати. Війна має свої правила, і щоб її виграти, кожен має робити свою роботу. Рутинно, вперто, з ентузіазмом.

Стій, Україно! Стій, граде-Києве!