Я працюю в поліграфії, там де друк. І звернула увагу, як невблаганно війна впливає на людські життя, як безжально й неочікувано б’є там, де не чекаємо.

Найчастіше бачу світлини зруйнованих, іноді й обгорілих помешкань – ті, хто приймає документи для компенсації, вимагають фотографій. Я вже навчилася дивитися на ці знімки майже відсторонено. Але буває, що якісь із них б’ють – немає на те ради: фото дитячої кімнати з розтрісканими від ударної хвилі стінами, колиска уся в битому склі… Вкрай тяжко друкувати меморіальні світлини – коли вона одна, якось не задумуєшся, та коли коли людина замовляє 14 матових фото формату А4 в чорних рамках, після того як вночі росіяни вдарили по черговому під’їзду… Як не пропускати це крізь себе? Готуєш фото до друку, дивишся на обличчя людей – молодих, старих, дітей… Чи могла коли-небуть бодай на мить уявити ця жінка, знята з родиною десь на відпочинку, якій скорботі служитиме це фото? Чи встигла вона збагнути, що сталося?

Цілком свідома, що такою ж випадковою жертвою тепер може бути кожен з нас, хто мирно засинає у власних домівках.

Дуже вразив нещодавній випадок. Молода дівчина, в якої ще у вересні приймала замовлення на фото з її весілля, надсилає світлину свого чоловіка, як виявилося, військового. Попросила зробити фото великим, і додати до нього його ім’я та її контактні дані, так, щоб їх було видно на вулиці. Нічого її не питала, бо й так зрозуміла: цей на вигляд ледь старший за мене хлопець зник безвісти.

Кілька болючих історії з однієї поліграфії. Скільки ж таких нині по всій країні – поруйнованій, понівеченій, але нескореній і затято сповненій вірою в перемогу.

Люди народжують дітей, закохуються й одружуються, складають іспити на водійські права, купують житло, прикрашають його постерами і світлинами, приходять до мене з лампами, щоб я підібрала батарейки. І це міцнить надію на наше щасливе майбутнє, на перемогу справедливості.

Бо народ, який так докорінно тримається за життя, не повинен засинати з думкою, чи прокинеться завтра.