25 березня, в рамках міжнародного кінофестивалю « Docudays UA» відбудеться перший показ фільму, яким усі ми жили останні три роки. Тож знову зустрілися – розпитати одне одного, що відчуваємо саме тепер, коли завершується певний етап життя і його буде винесено на великий екран. Коли наважилися зробити видимим усе, що досі, можливо, залишалось для нас невидимим.
Ось ми, перед вами: режисери фільму Анастасія і Марія СТАРОЖИЦЬКІ,  головний персонаж Валерій ЛАВРЕНОВ («Лавр») та Сергій МІЩЕНКО («Яр»), військовий консультант фільму, який також з’явиться на екрані у кількох епізодах. 

Марія: – Ми хотіли залишити для себе власні спогади про весь цей час, ще з весни 2014-го, і будемо щасливі, якщо вони ще когось зацікавлять. У фільмі справжня війна, справжнє кохання і справжня смерть, а все решта – це аж ніяк не документальне кіно в його первісному розумінні, як подієвої хроніки. Власне, художня історія на документальному матеріалі війни і життя навколо неї, як в зоні АТО, так і в мирних містах…

Анастасія: – Там зовсім мало війни як такої, там більше відчуття… Мені буде дуже цікаво подивитися на реакцію нашого глядача. Бо для мене все зрозуміло: я «всередині» картини, розумію кого бачу, що відбувається, що відбувалося і що буде відбуватися. Але основна маса глядачів, які «не в темі». Як вони дивитимуться цей фільм? Не знаю, чи зрозуміють все так, як відбувалося.

«Яр»: – Практично все, що я досі бачив про цю війну, знімається тими, хто не прожив її зсередини. І хто там був, відчувають певну іграшковість, фальш,.. не можу знайти слова. Я сам до війни грав в страйкбол, і, власне, війну, поки туди не потрапив, сприймав як продовження гри, хіба що з іншою зброєю…

«Лавр»: – От ви фільмували, а що самі відчували, коли розпитували «Яра», «Гордія», «Макса», мене, інших?

Марія: – Розуміла, що ваші розповіді мають побачити якомога більше людей. Тому писала вірші на основі ваших вражень, знімали ролики про повоєнний синдром. Тому ми з Анастасією і зробили це кіно.

Анастасія: – Ми всі йшли паралельними шляхами. Знали, що Майдан з’явиться. Що люди зможуть об`єднатися у своєму протесті проти несправедливості влади.

Марія: – «Війна химер»… Знаєте, бетонні химери на Будинку Городецького навпроти Адміністрації президента мають здатність накопичувати ненависть, яку люди відчувають до влади, а влада – до людей. І в якусь мить, скажімо, 1 грудня 2013 року, переповнені ненавистю леви, олені, носороги ожили і, скидаючи з себе каміння, штурмом пішли на мешканців будинку навпроти…

«Яр»: – Ось звідки химери! А я думав, що це щось від гібридної війни.

Марія: –  …І ти правий. А ще є химера у біології: коли в одному життєздатному організмові – два різні комплекти ДНК. Ну, і як всім відомо, химера – це вигадка, нездійсненна мрія, перебування між світами…

Анастасія: – Ще тоді ми вигадали героя, такого, що не вміє красиво говорити, але володіє надцінним навиком: уміє чути інших. Цей герой потім втілився в живу людину, яку ми зустріли, хоча, як це зазвичай буває в снах і фільмах, був зовсім не таким на вигляд, як ми його уявляли. І «Війна химер» абсолютно випадково виросла з цього початкового сценарію.

«Лавр»: – Коли на Майдані на наших очах гинули люди, вперше прийшло відчуття, що ти помилково лишився живий. А навколо – те саме суспільство. Дивишся на них, і ненавидиш. І від того єдиний шлях: воювати далі.

«Яр»: – У мене інша історія, тому що 18 лютого моя дружина лягла на операцію і я був з нею. Вмикаю телевізор, а там – «Пливе кача». Рвало мені серце, бо я повинен був бути там, на Майдані. І потім, після успішно проведеної операції, саме фраза дружини практично виштовхнула мене в добровольчий батальйон: «Добре, що з операцією все так вийшло, інакше ти був би там». І наступного дня я був уже «там». Там, де я тоді був потрібний.

Марія: – Знаєте, десь саме тоді, коли ви пішли у батальйон, нам трапилася чи то вигадка, чи бувальщина, процитована в сімдесяті роки письменником Еліасом Канетті: наче напередодні Другої світової на якійсь з берлінських стін з`явився напис невідомого автора: «Якби був справжнім поетом, я б зумів запобігти війні».

Анастасія: – Ось і ми ризикнули перевірити, чи здатне на це кіно …

«Яр»: – Найважливіше, що ви показали повернення з фронту людини, яка ще думками воює. Це дуже важливо, я дуже мало цього бачив в кіно, а в документалістиці – то й поготів. Справді, навряд чи можна так правдиво розповісти і так достеменно зняти, не переживши все це зсередини. Я б не сказав, що Лавр повернувся з війни. Він ще воює, він десь там.

«Лавр»: – Поруч з тобою.

«Яр»: – Мабуть, так. Якщо психологи говорять про повоєнний синдром, то він є у всіх. Просто комусь він навіть на користь, у когось нівелюється психікою, когось руйнує. Відповідно, мені здається, що мене він підштовхнув. За весь цей час я трішки виріс над собою. А «Лавр» досі там вариться.

«Лавр»: – Я теж росту.

Марія: – А що відчуваєш, чи повернувся?

«Лавр»: – Нині я осьо тут. Потім, за три хвилини, можу бути будь-де. Якщо раніше, заради адреналіну, я згадував Іл-76, з якого стрибав з парашутом, заплющував очі і відчував адреналін. А тепер він вже не «вставляє». Бо тільки заплющую очі, згадую моменти з війни. А чи повернувся? Та я повернуся, коли суспільство не буде недопалки кидати, не буде ходити с похмурими обличчями, якщо у метрополітені їде дитина, то їй обов’язково посміхнуться. А не так, як зараз: якщо  дитина заплакала, то кривлять обличчя. Це суспільство ще гірше, ніж війна… Ви краще самі скажіть: ось ви собі хотіли зрозуміти, що таке є війна…

Марія: – Так, ви пішли собі на передову, а ми поїхали у місця, звідки війна щойно пішла: Слов`янськ, Краматорськ, Миколаївка, Семенівка. Там шукали образ війни, точніше, його і шукати не треба було. Він там на кожному кроці. То обгоріла танкова гусениця згорнулася на узбіччі, наче знак нескінченності, то будиночок під червоним дахом «кричить» дірою, вибитою в стіні, наче роззявлений рот на картині Едварда Мунка.

Анастасія: – А у розбитій школі стояв холодильник «Донбас», а на ньому щуряча мумія. А потім, коли вже в Піски поїхали, там у траві лежали поруч міни, що не розірвалися, наче такі яйця птаха-війни у гнізді… Нам тоді усюди війна вбачалася. Вийшли на берег річки, там піраміда з мушель – наче черепи складено в «Апофеозі війни» Верещагіна.

Марія: – А коли блукали між розтрощеними корпусами Слов`янської психіатричної лікарні. І уявляли її обстріл з обох боків, ще коли не всіх пацієнтів евакуювали: хворі ховаються по підвалах, а місцевий Наполеон радіє, що вже підходить його «військо»… Коли монтували остаточну версію фільму, ми ці епізоди скоротили на користь головної історії.

«Яр»: – А мені тоді запам`яталося дуже багато щасливих моментів. Абсолютно інші відчуття. Коли ти радієш навіть «згущенці». Цього тут, поза війною, не можна відчути і цінувати…

«Лавр»: – Так, а коли тобі в оточенні місцеві приносять три хлібини, і ти ділишся ними з усіма. І от розламали, всі сидять, їдять, а ти сидиш і нюхаєш, як востаннє, цей шматок свіжого хліба, – оце блаженство…

«Яр»:  – Кілька днів води було буквально по краплині, потім натрапили на баштан кавунів. Дрібні, нестиглі, але яке ж це було щастя… Отакі постійні гойдалки сприйняття того, що відбувається навколо: ось ти вийшов з бою, ти живий – щастя. Але при цьому у тебе поранили товариша – горе. Тут підходить третій товариш, живий, а ти думав, що з ним вже без варіантів, – знову щастя.

«Лавр»: – А ще прилетіла тобі смс від коханої – і таке велике-велике щастя! А ще ми смс-ками міни звали, також прилітали… Настю, я там у фільмі питаю, чи була ти зі мною? А ти так і не відповіла…

Анастасія: – Валеро, я була з тобою. Було стійке відчуття, що все відбувається всередині мене і я маю вплив на те, що відбувається у цьому моєму світі, а також було бажання зрозуміти «Лавра» і його новий досвід. Я точно знала, що він вийде 31 серпня, це були моторошні три дні очікування, із 29 серпня і розстрілу добровольців у так званому «зеленому коридорі». Цей час, поки він виходив з оточення… І ввечері 31 серпня, я з подивом собі думаю: егеж, що не так?.. І далі, наступні ці три роки, я всі післявоєнні синдроми разом пережила. Тільки у якійсь іншій формі…

«Яр»: – Все хотів спитати, чого ви тоді ще на війну у Піски поїхали?

Анастасія:  – Це була моя ініціатива, Валера казав, що мені там нічого робити. Але так само, як його мучить те почуття, що він залишився живим, а його найближчий побратим «Літак», Вадим Антонов, якому присвятили нашу стрічку, загинув,  так само і мене мучило почуття, що не була поруч з ним на війні. Валеро, знаєш, ось так скажу: я хотіла зрозуміти не війну. Я хотіла зрозуміти тебе, котрий пережив війну.

«Лавр»: – Тоді маю сказати. Я бачив героїв. Я з ними їв, жив, це моя справжня родина, якої в мене тепер немає. І вашими головами, вашим натхненням розуміння які вони є донесеться туди, у суспільство, і це буде початок кінця.

Марія: – Так, і війна скінчиться. Не жартую. Якось воно таки все пов`язане.

«Лавр»: – Я за ці роки зрозумів: у кожної людини своє кіно. Прийде час, вона його роздивиться, як належить, – уповільнені кадри і окремі кадри, – і тоді себе зрозуміє.

«Яр»: – Насправді, не впевнений, що людям треба це бачити. Я для себе зробив таке визначення: бійці, які пройшли через передову, це лейкоцити свободи в крові держави. Люди, які захищають свободу. Є зараження, рана – ми миттєво підтягуємося і загоюємо. У Жадана в «Госпітальєрах» дуже точно: «Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають, назавжди роблячи їх сестрами та братами». Ну ось що у мене є спільного з «Лавром»? А він брат мені.

«Лавр»: – А що заважає суспільству споріднитися, аби люди стали одне одному рідними? Може, якщо спілкуватися одне з одним, то все можна змінити? Ось фільм цей – саме таке спілкування…

«Яр»: – Найстрашніше буде, якщо цей фільм просто «проігнорять».