Світле свято Воскресіння Господнього, потому – журливі поминальні дні. Цієї весни вони знову збіглися у часі з Чорнобильськими роковинами… З першими, котрі відзначаємо без славних лицарів чорнобильського операторського цеху  Віктора Кріпченка та Володимира Таранченка. Вони полинули у засвіти минулого року. Практично один за одним: Віктор – 22 жовтня, Володимир -14 листопада.

Саме їхніми очима – героїчної групи операторів кінохроніки під орудою світлої пам’яті режисера та оператора Володимира Шевченка, світ відкрив для себе картину планетарного лиха, тяжкі будні приборкання оскаженілого атома на зруйнованому четвертому реакторові Чорнобильської АЕС. Приголомшлива за своїм лаконізмом кінорозповідь – «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів», внесена ЮНЕСКО до Культурної Спадщини Світу.

https://www.youtube.com/watch?v=aTZU5ewKIB8

Грудень 2018 року, Мала зала Будинку кіно. Традиційний збір у День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Спогади, перегляд кадрів кінохроніки вже далекого 1986-го. Після завершення офіційної частини –традиційна чарка на спомин душ Небесного чорнобильського війська…

І тут Віктор Кріпченко починає згадувати. Мовби зненацька і якось окремими, на перший погляд не пов’язаними між собою уривками-епізодами. Про події тридцятилітньої давнини, про те, як знімалася і приймалася стрічка.

Навіть тоді, у часи перебудови московське кінематографічне начальство не хотіло приймати фільм. Довелося звернутися по допомогу до заступника Голови Ради міністрів СРСР Бориса Євдокимрвича Щербини, котрий у 1986-му очолював урядову комісію з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Шкодую, що не одразу ввімкнув диктофон, аби цілком записати той Вікторів монолог…

– Після перегляду він (Б. Щербина, – А.М.) сказав, що до цього фільму ніхто пальцем не доторкнеться для того, щоб його змінити, – згадував Віктор Кріпченко. – Потім натиснув кнопку, прийшов його секретар, він сказав, принести нам закусити. Серед ночі викликали Головліт, Міненерго, всіх тих міністрів. Поки вони збиралися, ми спокійно сиділи, майже нічого не говорили. Кожен думав про своє. Коли всі зібрались, Щербина сказав: «Фильм прекрасный. Вопросов нет. Чтобы в девять часов утра у человека было разрешение».

…В Чорнобиль приїхав співак… Як його? Кобзон! І ми там знімали. Це знімало телебачення, звісно, світло поставили. І ми до хлопців підмазалися, теж зняли. І в фільмі були кадри, де Кобзон на сцені виступає. Володя (режисер фільму В. Шевченко, – А.М.) запросив Миколу Оляліна начитати дикторський текст. А той, як побачив у кадрі Кобзона: «Так, або я, або він. Всьо!». Там уся студія стояла вверх ногами. Як тільки його не вмовляли, але він сказав: «Ви що? Наші актори за найпершої можливості їздять по всій зоні, а ви цього…» Зрештою, Володя цей кадр вирізав. Вважаю, це дуже добре для фільму, ми потім дивилися і дуже гарно все вийшло. Микола (Олялін) дуже проникливо читав. Для мене, це одна з його найкращих ролей – начитка цього тексту.

…Знімали те, що бачили. Дивимося з Володею: хлопці біжать на дах. Десь у зйомках є двері, вони трошки прилягають до драбини. Далі є дашок між реактором і БЩУ, далі підвищення на якому між третім і четвертим блоком стояла труба, і хлопці бігли туди. Вони побігли по драбині, я за ними, коли мене хтось схопив за ногу і не пустив, це був Володя. Практично напроти реактора, де закінчується стіна, працює робот і у відро збирає графіт, який лежить нагорі. Але це були вже не радіороботи, бо вони в тих радіаційних полях виходили з ладу, а роботи до яких приробили кабель, а в бункері сиділи люди з джойстиками і керували цим роботом. А в пройомчику, куди ми залізли, сидів солдат, як зараз пам’ятаю, молоденький хлопчинка, і коли робот закручувався в тому проводі, то солдат біг, переставляв його, розпутував і біг назад. Це то саме, що сидіти на даху! Я не знаю, де та дитина зараз…

А Володя, мабуть, не сообразив на той момент, яка різниця – там чи тут… Каже мені: «Йди, зніми робота». Я назнімав того робота з усіх боків, знав, що більше не буду його знімати. Потім до мене дійшло: якщо я тут коло нього вештаюся, то в чому страхіття?

Взагалі, мені найбільше подобається зйомка Володі Таранченка, де відпочивають ліквідатори. Коли починається епізод, що під реактором відпочивають ліквідатори… І Володя їх так тепло зняв, там гарна атмосфера: хто просто лежить, хто в шахи грає… Володя правильно сказав, що які різні були періоди.

Особисто мені прийшлося зняти перший і останній кадри. Перший кадр ми зняли 12 травня, коли поїхали за дозволом, бо нам спочатку дали тільки дозвіл доїхати до Чорнобиля. Доїхали, і поки Карась (Анатолій Карась, редактор фільму, – А.М.) пішов до Щербини за дозволом, то я трошки зняв у Чорнобилі. Раптом мені стало жахливо. Я почув, що десь стріляють, і пішов на ті постріли, зайшов на вулицю, і побачив мисливців, які відстрілюють собак, котів, курей… Було так жахливо! Для мене – це як світ вбивають, розстрілюють світ. Я не зміг це зняти. Десь через місяць я теж не зміг зняти один кадр. Вже була висока трава, ми зайшли у Чорнобилі у якийсь двір, там був сарайчик, курник, полиця і на ній піраміда яєць. І мені стало сумно, не можу слів знайти чому, і я не зміг підняти камеру, хоча, мабуть, даремно…