Пронизливий вітер пробирає до кісток. А вона стоїть, спершись на холодний залізний паркан, і продає віники.

– Купи віничок, дитинко…

Сухенькій, з глибоким зморшкам на обличчі бабусі – років зо сто. А яка ласкава усмішка, які живі, жваві і дитинні очі! Ще й мовить, мов сухе листя шелестить, але ті тихі слова разять струмом. За що, Господи, їй ця недоля, ці кляті віники?

Я купила в неї віник учора. І сьогодні теж купила. А завтра куплю книжку в дідуся. Він тут продає їх, недалечко од бабусиних віників. Не знаю чи читатиму її, бо вона не з моїх уподобань, зате дідусь повечеряє…

Як ці люди виживають? Як тримаються на свою смішну пенсію? Хто і за якими критеріями нараховує ті пенсії? Чому у когось – півтори тисячі, а в когось – 30-40-50 тисяч. Хто нас в’яже у ті нещасні віники?

І чи не буде вготована й мені отака юдоль на старості літ? Як маю жити, в яку партію чи громадську організацію вступати, у скількох революціях ще запекло боротися, щоб молодість у моїй країні знала, а старість могла? Щоб не стягалися на пісненький хліб. Щоб оті віники продавалися лише в магазинах.