Ця розповідь про Юрія Татарінова. І про всіх, кого сьогодні називають двома казенними словами: «зниклий безвісти».

Юрій — брат тітки Світлани. Вони нам не прямі кревняки, але нашій родині – завжди свої. Про Юрія говорять із теплом, повагою, щирістю. Йому довіряють, його поважають за спокій, розважливість, працелюбність і доброту.

Він народився 5 червня 1996 року. В рідному селі Жовтневе (тепер — Вознесенське) Броварського району Київщини минуло його дитинство та юність — серед полів, спокою і праці.

На війні він став «Агрономом». Такий позивний – не випадковість, Юрій справдешній агроном:  закінчив Березоворудський фаховий коледж. Ця професія стала його покликанням. Він любив землю. Любив працю. Працював у ТОВ «Нива Переяславщини». Робив чесно й на совість. Так, як його вчили вдома.

У 2024 році прийшла повістка, і Юрій прийняв її без вагань. Після вишколу його направили на Донеччину — під Покровськ, де запеклі тривали щодня. Він служив, виконував бойові завдання, тримав оборону, підтримував побратимів, був опорою…

Про один із моментів його служби розповідає відеоюжет журналістів ТСН: осінній фронт, бойова підготовка, складні умови. Камера фіксує, як Юра «Агроном» готується до першого виходу на «нуль». Зосереджено, відповідально. Не жартує, але підтримує інших. Йому довірили розбудити останню групу. Усе — без слів, але з гідністю. Група завантажується в броньовик із символічною назвою «Козак».

Після цього відео — жодного сигналу.

Юра підтримував зв’язок із родиною: телефонував, надсилав повідомлення. Казав, що непросто, але тримається. Востаннє спілкувалися з ним 30 вересня 2024 року.

… Рідні не сиділи склавши руки – писали запити, дзвонили, зверталися до командування. Згодом надійшло офіційне підтвердження: Юрій Татарінов «зник безвісти за особливих обставин». Є документи, витяг з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти, відповіді від Міністерства внутрішніх справ. Є офіціні папери, але бракує головного — правди. Немає відчуття, що тебе чують. Що тебе розуміють.

«Відповіді немає, але ми не перестаємо вірити, — говорить Світлана. — Юра сильна людина, він тримається і бореться. Він повернеться додому. Ця мовчанка обов’язково закінчиться. Ми не відступимо».

Пишу і я в очікуванні. Не розповідь про кінець — історія про надію, про силу вірити і чекати. Юрій — справжній. Звичайний хлопець, який зробив свій вибір і заслуговує повернутися до мирного життя.

За офіційними даними, війна в Україні зробила «зниклими безвісти» понад 25 тисяч людей. Це чиїсь сини і доньки, брати і сестри, чоловіки і дружини. Чиїсь наречені. Такі, як Юрій.

Його історія про всіх із тієї страшної статистики. Про тих, хто чекає. І хто не здається.

Віримо в тебе, Юро! Чекаємо на тебе!