У модерному видавничому центрі «Академія» протягом двох останніх років з’явилися два нових романи Володимира Даниленка – «Ніч із профілем жінки» та «Маски Діани Стогоднюк». Книжки, як і добре віскі, вартують нині грошей, тому за однією флящиною я так і не дійшов до крамниці, зате маю Даниленка…
 «Маски» чекають своєї черги. А ось «Ніч» завбачливо взяв до дорожньої валізи, і роман став яскравим доповненням до кількаденної подорожі в напрямку Карпат.

Отже, «Ніч із профілем жінки». Багато подій у романі  відбувається якраз уночі, а самої жінки по суті й нема. Тієї жінки, що збурює романтичну уяву оманливим заголовком та яскравим, у зеленим фарбах, профілем на цупкому титулі. Натомість є компанія підлітків з метикуватим хлопчиськом-ватагом, котрий вдягає жіночий плащ і капюшон на голову, вештається серед ночі по селу, до смерті лякає людей, – і вся оповідь, здавалося б, оригінальна казочка довкола того хлопця.

Очевидно, нерозважливо доскіпуватися з претензіями: і де він узявся, той парубійко, у затурканому совдепівському селі. Ще й такий тямковитий, як на його школярський вік, що знає і Евагрія Понтійського, і Спінозу, і читає «Юдейські старожитності» Йосипа Флавія, і балакає, немов Григорій Сковорода, і хоче відродити «українське царство»… І що то, врешті-решт, за фокус з невидимкою-плащем, в який стріляють з дубельтівки, але «жінку» годі вразити, і вона наступної ночі обирає чергову жертву, щоб гнатися за нею із несамовитим вереском…

Три роки тому Юрій Винничук уклав і видав «Антологію української містичної прози». Цей доволі опасистий томик засвідчив славні традиції в національній класичній готичній прозі. А Даниленкова «Ніч» – коштовний разочок до тих літературних коралів.

Борик Першко і його компанія – Саня, Вітька, Валік, Льодзик, Танька, Нінка і Натка з мальовничого села Туровець під Житомиром уже з перших сторінок оповіді просяться до аналогії. З романом «Молода гвардія». З отими «я – Олєг Кошевой,.. я – Ульяна Громова…», яких колись літературно витворив ідеологічний маніпулятор і сталінський фантаст Алєксандр Фадєєв. Особливо там, де привид безтілесної жінки в романі Даниленка настільки нажахав та спаралізував Туровець укупі з мешканцями довколишніх сіл, що туди алярмом прибули Іван Степанович Замора, співробітник КДБ, та кореспондентка газети «Волинський кур’єр» Інна Цимох…

Спонтанні аналогії з маріонетковими, фальшивими «молодогвардійцями» на тих двох персонажах, власне, поволі й затухають, бо що є нового і незвичного, коли одні люди з фанатичною навіженістю намагаються знищувати інших людей? Зовсім супротилежне, коли йдеться про юних месників, котрі шукають засоби боротьби з людськими ґанджами: зарозумілістю, брехливістю, пихатістю, моральною нікчемністю, звироднілістю, нахабством, нещирістю…  Даниленків привид жінки сканує якраз не людську оболонку, не її однострої, хорошу чи погану на позір людину, а душу, пристрасті і вчинки людські, і на тому тлі, звичайно ж, фадєєвські персонажі проти Борика Першка – ніби огидне каліччя жахливого червонозоряного «колгоспу тварин».

«Краще залишатися вічними підлітками, ніж стати дорослими в країні, в якій нам відведено роль слуг чужих імперських забаганок.., мені не треба дивитися на світ, як на ілюстрацію, яку нав’язують у школі чи по телевізору, – каже Борик і підсумовує: – Людське життя – як скриня. Туди можна покласти все, що хочеш». 

Він каже це, коли ватага «молодогвардійців-навпаки» теплим і темним вересневим вечором скрадається під вікна Гандзі Скороход, неперевершеної у Туровці куховарки, єдиним ґанджем якої була надмірна любов до їжі. Ті, хто бачив, як Гандзя їсть, переконували, що це щось неймовірне, таке не забувається… У щілину між фіранками вони підгледіли Гандзю, яка виставляла на стіл вечерю… «Спочатку дістала з печі борщ, лемішку із салом, карасі в сметані, смажені печериці, печеню, смажені баклажани з цибулею, нарізала домашнього хліба, поставила мед, дерев’яну миску яблучного повидла, а коли це з’їла, виставила на стіл макітру вареників із сиром, миску сметани і гладишку кислого молока. Вона задоволено сопіла, кректала, плямкала, зітхала, повискувала і щасливо сміялась. Заїджена борщем, салом, печенею, рибою, повидлом, сметаною, медом, із забитими щоками, вона нагадувала надутого хом’яка. Це була вже не та мила куховарка з ямочками на щоках, а ненаситна товстуха, яка нахромлювала в макітрі вареники, вмочала в сметану, запихала в себе, відригувала, чавкала, хапала тарілку, вилизувала сметану, пукала і голосно реготала…»

Ватага, вражена побаченим, тихо вийшла на вулицю. Зачинили хвіртку і мовчки розійшлися. А через кілька днів Гандзю Скороход хтось налякав… Коли вона, як зазвичай, увечері виставила на стіл щуку з хроном, гарбузову кашу, здобні галушки, горня пряженки,  у вікно постукали. «Відчини», – почула Гандзя дряпучий і незнайомий жіночий голос. «Хто там?» – припала вона до темного вікна і побачила жінку в каптурі, в якої замість голови була діра. «Я принесла тобі холодець із ніжок жайворонка, – озивалась до Гандзі порожнеча, яка шкрябалася у вікно, торсала клямку, – відчини, я принесла тобі омлет із яєць молодої вужихи». До ранку Гандзя тремтіла, не гасила світла, запалила перед іконами свічку й палко молилася. Наступного вечора, як тільки Гандзя сіла до вечері, у вікно знову постукали. «Відчини, я принесла тобі повидло з райських яблучок…» Гандзя кинула виделку і почала хреститися… А за вікном благальний голос: «Відчини, у мене є печеня з ефіопського козла. Ти ще такого не їла». Після того Скороходиха перестала вечеряти. У неї відтоді були лише сніданок, обід і підвечірок…

34 розділи роману Володимира Даниленка – то по суті окремі філософські оповіді, динамічні, яскраві і глибокі новели, ув’язані в один сніп із колоритного життєпису українського села. Як, скажімо, Ясунарі Кавабата в його неймовірно вишуканій «Тисячі журавлів» виписує чайну церемонію – лише як тло до глибоких національних рис, так і Даниленко у своєму смішному і сумному романі показує наші глибокі корені. Вони тому і корені, що їх не видно. Особливо сліпим, яким хоч окуляри начепи, хоч дай лупу, а зору все одно не додасться. І що далі, то їх більше, тих сліпців…

«Розвидняється», коли набуваєшся історіями українського паралельного світу, списаними Даниленком з туровецького коваля Луки Великоборця чи Петра Кушніра. Луці приснилося, ніби хтось його будив серед ночі: уставай і йди на станцію! Лука послухався того голосу. Назирці за ним ішла якась дивна жінка. Сів у потяг, вийшов десь на тупиковій станції. За ним ув’язався пес. Ніби спонукав його перебрести річку і вийти на вересове поле. Раптом розвиднилось, хоч сонця й не було та нависали хмари. За полем починався сад, звідки вийшов сторож у сутані, схожий на ченця. У саду пахло трояндами, жасмином, матіолою, конваліями і якимись незнайомими екзотичними квітами, хоч все це не могло квітнути в один час. Назустріч Луці надійшов молодик у світлому костюмі і повів його садом. Було схоже на якийсь пансіонат. Біля альтанки грав оркестр і веселилися люди.
– На першій лінії завжди весела публіка, – пояснив молодик.
– А скільки тут таких ліній? – спитав Лука.
– Сім, – відповів той.

На кожній наступній лінії мінявся супровідник, неодмінно уважний і шанобливий до Луки. Вони зустріли тут колишнього прем’єр-міністра Ірландії, учасника Великоднього повстання, заарештованого англійською поліцією, котрий тепер грав у більярд, на черговій лінії здибали відомих письменників, композиторів, співаків, художників. Далі – мудреців, філософів, вчених, які «спілкуються, дискутують, але ніколи не сваряться», ще далі – релігійних лідерів і справедливих правителів.  Нарешті на сьомій лінії Лука підійшов до залитого сонцем чоловіка…
– Ти прийшов? – обняв Луку чоловік.

Луці здалося, що в цих обіймах і лагідних словах зібралася любов усіх батьків світу, які зустрічають з далекої дороги свого сина і радіють його появі в батьківському домі. Поза тим чоловік уважно глянув Луці в очі:
– Бачу, тебе турбують якісь земні справи, ніби щось лишилось незакінченим? Кажи, бо тут усі, кому вже нічого не треба…
Лука згадав автора філософії ненасильницького опору: знайди мету, а все інше для неї знайдеться. І Лука пішов звідти, не озираючись…

А Петро Кушнір ходив по гриби у Великий ліс. У ялиннику побачив білий гриб, темна шапка якого була мало не розміром з Петрів капелюх. Присів, щоб зрізати, нога втрапила в кротовину і він провалився в яму. Падаючи, сильно вдарився, забив памороки, а коли очуняв, збагнув, що лежить на дні темного підземелля, звідки на гору не вибратись. Відчув свіжий протяг і пішов на підземний вітерець, аж доки не почув шум води і не вийшов з гори на лісову галявину. Там і побачив прозорі циклопічні апарати, біля яких працювали люди у світлих комбінезонах, схожі на лікарів у лабораторіях. Раптом поруч з ним приземлився чоловік у такому ж світлому комбінезоні. З’явився зненацька, ніби виткався з повітря. Петро не міг утямити, що тримало його в повітрі: він рухався без крил чи якогось механізму, а за допомогою внутрішньої сили. Чоловік підніс до великого апарата, схожого на равлик, щось прозоре, наче людський силует. Воно було легке, бо поводився з ним, ніби з надувною кулькою чи димом, який тимчасом не розсіювався, а тримався форми. Ту кульку запустили в апарат і на екрані швидко майнуло все життя покійника: ось він п’є горілку, б’ється з іншими чоловіками, свариться з дружиною, б’є дітей, знову п’є горілку, б’є дружину, хворіє, кашляє, старіє, помирає і з нього вилітає прозора тінь, яку людина в світлому комбінезоні підхоплює й доставляє на фабрику.
– Нерозвинута душа, – каже працівник фабрики, – на тісто.

Присуд черговій прозорій душі звучав трохи інакше: розвинута темна душа. На торфовище! – скомандував чоловік біля екрана. А ось чоловікові, що за життя виховував дітей, цілував жінку, доглядав старих батьків, був присуд: «цього в сад».

Раптом Петро Кушнір в одному з працівників у світлому комбінезоні пізнав односельця на прізвище Бенедь. Але ж Бенедь давно помер! «Діду Бенедь, діду Бенедь!», – кличе Петро і просить, аби дід його звідти вивів. Дід Бенедь ухопив Петра в оберемок і той несподівано відчув, що вони летять із шаленою швидкістю. І не зчувся, як опинились біля гори із норою.
– Ти звідси виліз? – питає Петра дід Бенедь.
– Звідси… А що ви тут робите?
– Хіба не бачиш? Сортуємо. Одних відправляємо на торфовище, других – у сад, а третіх – на переробку. На тісто, по-нашому.
– А кого на переробку?
– Черствих, байдужих, нездатних любити, співчувати, за когось переживати й піклуватися. З них уже не буде ніякого толку. Навіть деяких злочинців ще можна обсмалити на торфовищі. Помучаться – і з них ще щось може вийти.
– А як ви літаєте?
– Нащо воно тобі?
– Часто в нас буваєте?
– Буваю.
– То чому ж ми вас не бачимо?
– Ви не бачите, а ми вас бачимо…
– А що вам найцікавіше робити в нашому світі?
– Доставити перероблену душу в спальню до сонної жінки. Уяви, невидима для людей істота проникає у спальню сонної жінки на п’ятому місяці вагітності, обережно, щоб не розбудити, всовує в її потаємну жіночу нірку душу, меншу за мачинку, яка проникає в плід і стає його частиною. А там уже записано, ким вона буде, скільки проживе, буде щасливою чи нещасною, багатою чи бідною…
– А хто це записує?
– Записують.
– А жалієте за нашим світом?
– Якби жалів за кожним своїм земним життям, то збожеволів би. Я вже стільки разів народжувався і помирав, що перестав про це шкодувати. Це тільки нерозвинуті душі йдуть на переробку, і в них стирається пам’ять про попереднє життя. А розвинуті світлі душі можуть жити вічно.
– Як у нашому світі впізнати нерозвинуту душу?
– Вона не відчуває музики, – втомлено пояснив Бенедь. – Якщо в людини немає музичного слуху, відчуття ритму і музичної пам’яті, то в неї, як правило, нерозвинута душа. Музика – універсальна мова почуттів, а глибокі почуття властиві тільки розвинутим душам…

*   *   *

Під враженням від «Ночі із профілем жінки» щиро шкодую хіба про те, що той роман… нема кому читати. Як на сорокамільйонну націю, лише мізерна кількість людей спроможеться на те глибоке і захоплююче чтиво. Цей роман написано не в тій країні і не тою мовою. Як, власне, і решта, романів та повістей Володимира Даниленка. Десь у Франції «Ніч із профілем жінки» вийшла б кількасоттисячним накладом. Її автор був би лауреатом Гонкурівської премії. В Україні ж, де при Національній Шевченковій премії нині «Макар телята пасе», таких, як Даниленко, не те, що не визнають, а впритул не помічають. Але один мудрий чоловік сказав колись: «І це мине…»

І я в те вірю.