Володимир Ільченко, власкор національного інформаційного агентства «Укрінформ» в Нью-Йорку, на час онлайн-спілкування зі студентами-журналістами Столичного Грінченкового університету і сам став респондентом. Розповів про особливості роботи журналіста закордоном, поділився враженнями про культурну, фінансову та медійну столицю світу, про сферу своїх професійних інтересів. І звісно ж, відповідав на наші запитання – різноманітні.

– Власкор має знатися багато на чому, – зауважив журналіст. – На нашій внутрішній політиці і на політиці міжнародній… Звісно, необхідне знання англійської і мови країни перебування. А ще потрібна особлива така пробивність,.. ні, радше контактність. Бо якщо ти неконтактний, замкнений сам у собі, тобі вкрай бракуватиме справжніх джерел інформації. В нашій справі треба постійно спілкуватися, налагоджувати ділові контакти, добувати інформаційні джерела. Журналістика – це не тільки ремесло, а ще й спосіб життя. Щодо себе, все життя сумніваюся, чи я за способом життя журналіст. Напевно, якщо глянути збоку – так, але в собі завжди маю сумнів…

– Пане Володимире, на початках Вашої кар’єри був журналіст, на якого Ви рівнялися?

– Найперше, це Сергій Тихий, який нині працює в «Укрінформі». Цікаво, що його син Георгій був моїм попередником. Він створив цей корпункт, а потім його відкликали до МЗС, і він став прессекретарем Дмитра Кулеби. А його батько – дуже талановитий журналіст, авторитетний. З вдячністю згадую також Володимира Рубана, який створив агенцію УНІАН, і з яким мав щастя там працювати.

– Нью-Йорк називають «столицею світу». Ви, здається, єдиний представник українських медіа у цьому глобальному мегаполісі. Як не загубитися в огромі важливих подій і тем, які продукує це місто?

– Насамперед, я висвітлюю діяльність Організації Об’єднаних Націй. Поки що я єдиний український журналіст, акредитований в її штаб-квартирі. Також у сфері мого професійного охоплення – фінансовий та культурний світ Нью-Йорка. І, звичайно ж, діяльність української громади, а вона тут дуже потужна. В Нью-Йорку проживає десь двісті тисяч українців різних поколінь. Тут працює Українська Вільна Академія Наук (УВАН), Український інститут Америки. Дуже добре представлена греко-католицька церква, багато всіляких українських організацій, наприклад, «Razom for Ukraine», яка надсилає в Україну чимало допомоги. Є всілякі пластові, молодіжні, кредитні спілки й організації. Словом, тут дуже бурхливе українське життя. Так що висвітлювати є що. Маю свої обов’язкові місячні «нормативи»: потрібно зпередати щонайменше 80 повідомлень, але на практиці виходить їх значно більше – десь півтори сотні. Треба підготувати мінімум два інтерв’ю, щонайменше дві інші публікації, а ще щотижневі відеоматеріали: відеосюжет, відеоінтерв’ю, нарізку відео. Словом, без роботи не нуджуся.

– Масштаби української корупції впливають на рівень допомоги від ООН?

– Ні, жодним чином. ООН не цікавить питання корупції, її не цікавить, що відбувається в країнах. ООН – це багатостороння міжнародна організація, в якій 193 члени, і Україна серед них точно не найкорумпованіша. Допомога ООН – це коли генеральний секретар звертається до країн-донорів, і вони дають гроші. Їх не цікавить політичний стан країни, куди спрямовано цю допомогу. Наприклад, допорогові гроші дають і Палестині. Згадується відомий скандал з UNRWA – агентством для допомоги біженцям. Деякі країни вирішили відмовитися надавати туди допомогу, але не через корупцію, а тому, що деякі працівники цього агентства брали участь в терористичному акті – нападі на Ізраїль 7 жовтня 2023 року. І тому 15 країн відкликали свою допомогу. Терористична діяльність – так, це може стримувати надання допомоги. Але не корупція. Практично вона на ці процеси не впливає, хіба що збурює медійну активність.

– Чи розуміють Ваші колеги-журналісти, які висвітлюють діяльність ООН, що цю організацію необхідно докорінно реформувати, що в Раді Безпеки на правах спів господаря сидить і ветує життєво важливі рішення країна-терорист?

– З точки зору логіки, така організація вже не мала би права на існування. Але з точки зору бюрократії, яка не піддається логіці… Є статут, який схвалили ж самі держави ООН. А хто створював ООН, пригадуєте? Зокрема і Сталін, він зробив так, що Радянський Союз став одним із засновників і постійним членом Ради Безпеки ООН, який може накладати вето на будь-яке рішення Радбезу. І ніхто ж цього статуту не відміняв. За логікою мали б зібратися 193 держави і поміняти статут ООН. Але це має рекомендувати Рада Безпеки, відповідно до статуту. А Радбез цього ніколи не робитиме, бо там росія, яка вважає, що вона Радянський Союз, і там Китай, який є її не зовсім прямим, але союзником. Ба більше: США на це теж не підуть, бо навіщо їм міняти статут ООН, де буде понижена їхня роль як постійного члена. А росія, на мою думку, взагалі перебуває там нелегально, адже не було жодного рішення, яке перетворювало б Радянський Союз на росію. Для цього було би потрібно рішення Генеральної Асамблеї ООН. Словом, відбулася величезна афера: підміна СРСР росією. І поки війна триває, навряд чи будуть якісь кардинальні рішення стосовно реформування ООН.

– У світових медіа вже помічається певне «інформаційне вигорання» Україною. Невже світ так утомився нашою війною?

– Інформаційний світ любить зміни, як і ми в житті любимо зміни. Так, для нас війна – це головна тема, та й для Європи важлива. Можливо, об’єктивно для світу російсько-українська війна – це глобальна війна. Війна в Ізраїлі – це, на мою думку, все ж локальна війна, хто б там що не казав. Але світ, повторюсь, любить зміни. В тій-таки ООН акредитовані журналісти з росії поводяться скромно і тихо, як миші. Так, вони іноді ставлять запитання, але коли вже їх до цього змушують обставини. Зате там є велике представництво арабських ЗМІ. Скажімо, якщо постійно ходить на брифінг чоловік 20-30, то з них половина представляють арабські ЗМІ. І вони постійно запитують про Газу, і, звісно ж, речник готується лише до цих питань. А глобальна мережа любить зміни.

– Чи доходить до США інформація, що захисники Маріуполя, «Азовсталі», бійці полку «Азов» досі в полоні?

– Так, іноді і тут відбуваються акції на підтримку полонених українських воїнів, одна навіть була просто біля ООН. Але через воєнну операцією ізраїльської армії в Гаазі і бомбуваннями єменськими хуситами торговельних кораблів у Червоному морі російсько-українська війна відійшла на другий план. На щоденних брифінгах я у своїх запитаннях принагідно намагаюся повертати увагу до тему війни в Україні.

– Могли б назвати, для прикладу, п’ятірку Ваших основних джерел інформації?

– Перше джерело – це, звісно, брифінг, де спілкуєшся з речниками або іншими запрошеними людьми. Друге – Постійне представництво України при ООН. Постійно на контакті із Сергієм Кислицею, його очільником. Третє – вебресурс Організації Об’єднаних націй, де чорт ногу зламає, якщо достеменно не розберешся. Четверте – інші медіа, які дають певні наводки. І, ясна річ, люди, яких я знаю в науковому середовищі, серед експертів, які можуть пояснити, роз’яснити, а також прокоментувати те, що мені потрібно. Звичайно, є й мої джерела, про які поширюватимусь.

– З версії для міжнародного показу церемонії «Оскару» вилучили момент із врученням нагороди українській стрічці «20 днів у Маріуполі», вирізали і промову режисера. І це при тому, що минулого року фільм про Навального включили до програми, ще й потім показали на кінофестивалі «Санденс». Як би Ви це пояснили?

– «Оскар» традиційно «заточено» на художній кінематограф. По щирості я не пам’ятаю тут якогось глядацького ажіотажу довкола документальної стрічки, щоб люди отак масово йшли на неї до кінозалів. Не знаю, що слугувало причиною, чому вирізали із запису телетрансляції момент нагородження нашого документального фільму. Але скорочують зазвичай те, що «менш цікаве» для глядача, а його цікавлять передусім художні стрічки. Так, для нас це історичний момент, а для організаторів шоу, очевидно, це проминущий епізод. Не думаю, що тут замішано політику, радше такий підхід – вирізати, що «менш цікаво». Але це моя особиста думка, можу помилятися.

– Рівень українських та зарубіжних журналістів дуже разюче відрізняється? Якось журналіст «Der Spiegel» запевняв мого колегу: мовляв, вашим журналістам до наших ще дуже довго рости.

– Можливо відповідь вам не сподобається, але журналістика – це професія, яка притягує нарцистичні особистості. Моє переконання, наприклад, що в телевізійній сфері працює дуже багато нарцисів. Нью-Йорк – це місто,.. ні, столиця нарцисів! А журналісти, які працюють в ООН, настільки зациклені на собі, що такі питання для них очевидні – звичайно ж, їхні найкращі! «Der Spiegel» – це взагалі «пуп Землі», якщо згадати про іронію… Я не думаю, що українська журналістика якось особливо відрізняється від зарубіжної. Єдине, чого в нас не вистачає, – «жовтої» журналістики, а це ж основа: стежити, вистежувати, фотографувати, папараці, яке там в кого особисте життя… Цього дійсно бракує. А щодо аналітичної журналістики, то хай вибачають: наша нічим не гірша.

– Кажете, Нью-Йорк – столиця нарцисів, а чи помічали, що американці ніби такі соціально активні, але насправді дуже поверхневі у спілкуванні?

–Тут, на жаль, я з Вами погоджуюся. Американський менталітет справді відрізняється від європейського. Вважаю, що українці мають європейський менталітет – і так, це геть інше спілкування. З американцями неможливо якось поговорити по душах, якщо ви не близькі друзі, – це завжди виходить якась поверхневість. І не тому, що вони такі, це загалом така культура. Американець на питання «Як ти?» не відповість: «Ой, та так тяжко: сьогодні так поперек болить!». Він скаже: «Та все добре, все гаразд». І коли мене питають, чи люблю я Нью-Йорк, відповідаю: терпіти не можу, бо він дуже брудний. Але це взагалі такий великий смітник, в якому, якщо поритися, можна знайти діамант. Це найдорожче місто в світі і разом з тим тут є метро, в якому все на іржавих стовпах стоїть і пацюки бігають. Та й взагалі в Америці все інше: вікна відчиняються вертикально, що іноді дуже незручно, 110 вольт в електромережі, розетки інші, навіть в унітазах вода змивається інакше.

– А як відпочиваєте від того «осоружного» міста?

– Точно не рятуюся чаркою, хоча можу випити вина чи пива. Займаюся лінгвістикою, астрологією, українськими говірками, анімацією. Це якщо є час. Іноді люблю готувати – нещодавно варив борщ.

– Хіба в Нью-Йорку можна знайти правдивий буряк?

– О, тут можна знайти все! Не існує нічого такого в Україні, чого б не можна було знайти в Нью-Йорку. Тут можна і готовий борщ купити – він так і називається «borshch». І олію «Чумак» придбати спокійно можна чи аджику якусь українську, «Верес», наприклад. Чи «Рошен», якщо захочеться цукерок або торта. Для релаксу по-українськи тут усе є. І наша горілка, просто я її не п’ю.