Для пересічного українця історія ця стала відомою з 19 березня 1997 року, коли у друкованому органі Всесоюзної центральної ради профспілок газеті «Труд» з’явилася публікація харківського кореспондента Олександра Чепалова «Махмуд Есамбаєв: Не гоже забувати своїх Богів», де йшлося про долю українського хлопця з-під Полтави, льотчика, героя Радянського Союзу, який став у Канаді вождем племені ірокезів. Рівно через 30 років після канадської виставки ЕКСПО-67 видатний танцівник, член радянської делегації, розповів її авторові публікації.

Чому ж Есамбаєв з 1967 року мовчав про цю неймовірну історію? Відповідь на це питання можна знайти в «Труді», у зізнанні самого вождя, які відтворив танцівник:

 «– Я б пішки пішов через океан на батьківщину. Та не можна було».

Очевидно, вже ніхто не довідається, про що тоді у вігвамі говорив віч-на-віч з вождем визначний артист: вхід охороняли індіанські воїни, і навіть чекістів, котрі супроводжували радянську делегацію, туди не пустили. «Мовчанку» Есамбаєв витримав 30 років. Чому ж її порушив?  Можливо, вважав, що минув значний час. А мо’, до відвертості спонукало гарне товариство та чарка, бо ця розмова з Есамбаєвим відбувалася в ресторані. Журналіст навіть записав її на магнітофон. Це вже згодом танцівник чомусь став відмовлятися від своїх слів, а знічений і навіть обурений журналіст божився Ользі Василівні Рубан, небозі Івана Івановича Даценка, що ані слова «відсебеньок» до цієї історії не доточив, і на підтвердження був готовий надати магнітофонні записи тої розмови.

Ольга Рубан кілька разів поривалася зустрітися з Есамбаєвим, але наляканий танцівник наполегливо цього уникав.

Після смерті Махмуда Есамбаєва залишився величезний архів. Але з ним трапилося лихо: під час однієї з ракетних атак Росії на Грозний ракета влучила в квартиру Есамбаєвих. Журналістка Ірина Ліханова, кореспондент телепроекту «Ищу тебя», згодом зустрілася з удовою танцівника: сподівалася на диво. Але жінка розвіяла остання сподівання: весь Махмудів грозненський архів знищено дотла. Під кінець зустрічі дружина Есамбаєва довірливо повідала журналістці: «Якби він був трохи стриманішим, та менше говорив, то, можливо б, і не пішов так рано з життя». Що бентежило вдову? Може, те ж саме, що змусило відмовитися від того несподіваного ресторанного зізнання на магнітофон і її чоловіка? Втім, від дружини Есамбаєва стало відомо, що Махмуд довго листувався з Іваном Даценком, а в його архіві було багато світлин, які присилав вождь з Канади.

Перший радянські спецслужби проявили себе невдовзі після виставки ЕКСПО-67. Леонід Тарасенко пригадав, як його батька в 70-ті роки запрошували в КДБ на бесіду. Їх цікавило чи той нічого не знає про повоєнну долю Івана Даценка. Покійний батько Леоніда Миколайовича дружив з Іваном Івановичем, разом вони і воювали. Органи безпеки, вочевидь, тоді шукали людей, яким Даценко міг би надіслати про себе звістку, але Тарасенко, як і багато інших, вважав, що його побратим загинув, про що тоді й заявив у КДБ.

Відтоді спливли десятиліття, епохи. Змінилася до невпізнання політична мапа світу. Канув у Лету вжеможний СРСР. Нібито до невпізнання змінилися спецслужби. Але над постаттю Івана Даценка не розвіявся загадково-тривожний туман.  Уже 2003 року Ольга Рубан зверталася в Полтавське СБУ, щоб довідатись хоч щось нове про свого дядька. Довідалася приблизно таке: у ворогах він не значиться, а позаяк ця історія, мовляв, набула грандіозного розголосу, то вважайте, що вам вдалося і так надто багато довідатися. На що Ольга Василівна відповіла: багато – не багато, а має зробити головне: виконати мамин заповіт, повезти в Канаду на могилу дядька землю з Чернечого Яру. «Звісно, тепер ви можете поїхати в Канаду, – відповів співробітник СБУ – Але чи зможете повернутися додому?» Що цим хотів сказати офіцер безпеки? Таємниця, покрита мороком.

В 1997 році Ольга Рубан звернулася до Товариства канадсько-української дружби в Києві, попросила адреси відповідних інстанцій в Канаді, які б допомогли знайти сліди її дядька. За цими адресами надіслала 67 листів. Були там листи «на замовлення» та «з повідомленням», але жодної відповіді не дочекалася. Тоді небога написала ще п’ять листів, але передала їх «з оказією», через чоловіка, який туди летів. І сталося «диво»: на кожен лист отримала відповідь, а один, з помилкою в адресі, навіть повернувся до Полтави.

Є над чим замислитися.

В червні 1999 року Ольга Василівна отримала від Товариства канадсько-української дружби канадську газету з великою статтею колишнього англійського розвідника українського походження Віктора Роєнка, який після відставки поселився в Канаді. І одного разу, заблукавши на полюванні, завдяки дітям Івана Даценка познайомився з самим вождем. Рубан листом попросила, щоб Роєнко детально розповів про зустріч з її дядьком. В Товаристві запевняли, що Роєнко надіслав їй листа. Але до адресатки він так і не дійшов. А незабаром після від’їзду з України Роєнко тяжко захворів і помер. Та і не повідавши у деталях про свою фантастичну зустріч з індіанським вождем та його червоношкірими дітками, які розмовляли українською мовою.

Коли вийшла перша телепрограма «Ищу тебя»  про неймовірну історію Івана Даценка, її ведучий Ігор Кваша в ефір пообіцяв оприлюднити незабаром «сенсаційну знахідку». Проте у двох наступних телесюжетах про Івана Даценка замість «сенсації» товкли воду в ступі. Вихід останньої програми затягнувся майже на рік. В ній і я давав інтерв’ю. На камеру сказав буквально таке: «Знаю, що мої слова телеглядачі не почують, але спецслужби, які переглянуть ваш матеріал і будуть давати добро на ефір, хай знають, що не такі ми вже й селюки, якими  вони нас хотіли б бачити. Ми знаємо, що спецслужби в цій історії щось приховують. Питання тільки в тім, що приховують? Рівно рік ми чекали на цю передачу, хоча нас запевняли, що через 10 днів вона вийде в ефір. Більш того, в програмі телепередач був анонс цієї програми, а потім цілий рік її «не пущали».

Коли програма вийшла в ефір, мого звернення там, звісно ж, не було. Зате показали індіанський цвинтар десь біля Квебеку, і достоту впорядковану могилу з написом «Джон Маккомбер» («ТойЩоПройшовКрізьВогонь»). Саме під таким індіанським прізвищем світ знає Івана Даценка. На цвинтарі походжав сторож-індіанець, а за кадром прозвучав недолугий коментар: мовляв, нам невідомо чи це того Маккомбера могила чи ні. Дивина та й годі: в авторів сюжету вистачило снаги знайти в індіанській резервації кладовище, виявити могилу з написом, зате вияснити достеменно, хто ж там покоїться, – забракло мови?  Вирішив для свого архіву про Даценка знайти цю передачу в інтернеті. Майже місяць вона не з’являлася, а коли нарешті виловив із соцмереж, там вже не було ані відео цвинтаря, ані «картинки» зі сторожем.

В червні 2008 року в Полтаву приїхала кореспондентка газети «Московский комсомолец» Катерина Бєляєва, начебто щоб зібрати матеріали для статті про Івана Даценка. «Журналістка» не мала з собою ні диктофона, ні фотоапарата, ні навіть аркуша паперу й олівця. Це мене насторожило, я вирішив перевірити свої сумніви, підкинувши пані Бєляєвій свіжий і геть невідомий факт. Познайомив її з двоюрідним братом Героя Василем Іванченком, який добре пам’ятав приїзд Даценка в Чернечий Яр у вересні 1943 року. Зацікавленість була млявою, навіть формальною. Жваво допитувалася лише про одне: чи нам відомо яким чином Даценко потрапив до Канади? З московською гостею провели цілий день і в розмові вона випадково пробалакалася: її батько працює дипломатом. Сумнівів уже не було, який з Бєляєвої кореспондент. І, вочевидь, не випадкового саме цього дня  Ользі Рубан зателефонував з  Москви Володимир Сємьонов, в далекім 1967 році – дипломат в Канаді. Добре знався на цій історії і на звичаях ірокезів, запевняв: особа вождя для них священна, вони ніколи не визнають, що їхнім вождем був «інородець», а тому, мовляв, слід відмовитись від поїздки в Канаду, бо цей вояж нічого не дасть.

Бєляєва все-таки сотворила виправдання  своєму полтавському вояжеві, надрукувавши 14 липня 2008 року «Московском комсомольце»  свій матеріал. Щоправда, щоб викласти його сентенції, аж геть не варто було тратити час і редакційні гроші на  сей 700-кілометровий вояж.

Нова хвиля ажіотажу і суперек здійнялася, коли стало відомо, що відомий український кінорежисер Михайло Іллєнко знімає фільм «ТойЩоПройшовКрізьВогонь». Прототипом головного героя став Іван Даценко. В одній з полтавських газет тоді з’явилася публікація радянського генерала Рєшетнікова під назвою «Не тривожте славного ім’я героя». Обуренню автора немає меж: уся ця історія, мовляв, вигадка, бо насправді Іван Даценко загинув. Як аргумент – та ж таки відмова наляканого Махмуда Есамбаєва від власних слів. Для генерала Рєшетнікова головне – заперечити сам факт того, що Іван Даценко вийшов живим з вогню. Мертвий герой безпечніший. Та й до другої нісенітниці дописався наш бравий радянський генерал: заявивши, Даценко, мовляв, був російськомовним. Сміх та й годі: ніби тоді в Радянській армії можна було на російськомовні команди відповідати українською. Втім Рєшетніков, можливо, не міг (чи й уперто не хотів) знати листування Івана Даценка з ріднею: навіть останнього свого листа в Чернечий Яр той писав українською мовою.

Покійний полтавський краєзнавець і філолог Анатолій Дяченко, після того, як 1997 року з’явилася перша публікація про Даценка, пригадав війну і своє перебування в госпіталі під Львовом. Він розповів Ользі Рубан, що то був німецький госпіталь, який ті не встигли евакуювати. А українські дівчата-санітарки залишилися –  лікувати наших поранених. Від цих українок і почув тоді дивну історію про полоненого пораненого радянського льотчика, який потрапив сюди. Цілу добу його охороняли двоє німців, але льотчик зумів утекти. Дівчата також розповіли, що цих охоронців потім розстріляли у госпітальному дворі. Це трапилося 1944 року, і Дяченко переконаний: мужній льотчик – саме Іван Даценко.

До речі, для генерала Василя Рєшетнікова, полковника Віктора Дейнеги та їхніх сподвижників, які так хочуть Даценкової «героїчної загибелі в бою». В селі Чернечий Яр живе старенька Марфа Данько – сусідка Даценків. Її під час війни забрали на роботу в Німеччину. По війні Марфа потрапила до американської зони і в фільтраційному таборі зустрілася… з Іваном Даценком. Мала з ним розмову та запрошення їхати з його групою до Канади. Інтерв’ю у Марфи Данько брали для своїх фільмів полтавська журналістка Інна Снарська та кінорежисери Михайло Іллєнко і Сергій Марченко.

Таким чином Даценко, всупереч бажанню недоброзичливців, все-таки вийшов живим з вогню. Не будемо прискіпливими критиками чудового фільму Михайла Іллєнка, але заради справедливості треба сказати, що в радянські табори він все ж не потрапив. Інакше ніяк не лишився б в офіційних скрижалях Героїв Радянського Союзу. Заарештовані  автоматично позбавлялися нагород.

Що ж змусило нашого героя оселитися так далеко, аж на берегах Онтаріо? На співпрацю з німцями він не пішов – втік тоді з госпіталю, з-під носа нещасних вартових. Навесні 1944 року у тих краях, під Львовом, майже всі ліси контролювали підрозділи  УПА. Очевидно, саме з українськими партизанами звела тоді доля нашого Героя. А те, що Іван Даценко був українським патріотом, – поза всякими сумнівами. Він навіть своїх червоношкірих дітей навчив рідної мови. І як розумна та освічена людина не міг не питати себе – чому його сім’я пухла з Голоду 1933 року. Тільки закінчення війни в лавах УПА могло пояснити мотиви такого глибокого підпілля. І чому Іван Даценко опинився в тій канадійській зоні резервації, де навіть паспортів не треба. Тепер стає зрозумілою і згадана реакція отих радянських та й пострадянських “чекістів” і військових. Хіба вони можуть змиритися, що свого часу ганебно прогледіли таку страшну крамолу: Герой Радянського Союзу воює… в УПА?

І насамкінець. В серпні 2012 року мені зателефонував москвич, співробітник  ФСБ Росії. Виходець з України. Підтвердив, що у них є закрита інформація про Івана Даценка.

Два роки тому трапилася щаслива нагода відвідати Канаду. Завдяки допомозі друзів з діаспори я знайшов резервацію ірокезів під Монреалем. Мій супроводжувач Симон Куклівський пам’ятав тут старий музей ірокезів,  багату експозицію про вождя Джона Маккомбера. Та виявилося, що в 80-ті роки музей… хтось підпалив. Знайшли магазин Маккомберів, що належить  онукові і правнучці вождя. Онук Томас заперечував українське походження свого діда, хоча й зізнався, що про це вже чув раніше. Та коли я запитав чи знав його дід українську мову, відповів: за своїм статусом він мав знати багато мов. Запитали Томаса і про час смерті діда. Не пригадав: мовляв, десь у 80-тих роках. Зате день і рік народження згадав одразу, як по писаному. Ясна річ, вона не збігалася з датою народження Івана Даценка. На цвинтарі ірокезів про день і рік смерті вождя теж не вдалося довідатись. На могилі – жодних написів.  Хоча всі пам’ятники, як і скрізь у людей, пойменовано.

На другий день після відвідин резервації поїхали в монреальський університетський музей. За словами того ж Куклівського, там теж була експозиція Маккомбера. А виявилося –  її хтось теж ретельно «почистив».

Сьогодні  я вже не маю жодного сумніву: Івана Даценка-Маккомбера  ліквідували у 80-ті роки КДБісти. Вони ж спалили музей, щоб знищити навіть пам’ять про великого українця, а могила під замком і без написів тому, що родина боїться. Очевидно, знає, кого і чого боятися. За словами Богдана Музичка, керівника канадської партії «Свобода», діаспора переконана, що Маккомбера знищили московські спецслужби. В інституті Святого Володимира в Торонто є генеалогічний відділ, в якому мені пообіцяли дослідити родину Маккомберів. Утім, коли я виявив занепокоєння про те, що Москва могла добратися і до цих архівів, мені не заперечили. Навпаки, сказали: «Цілком імовірно». Поки що результатів дослідження я не отримав.

Пощастило придбати книжку «Герои Советского Союза. Справочник». Автори В. П. Воробйов і Н. В. Єфімов. (Видавництво «Аграф», Санкт-Петербург, 2010 року). На сторінці 362 чорним по білому написано: «Даценко Іван Іванович… Помер в Канаді. Резервація ірокезів. В 1980-х роках». Коло офіційно замкнулося. Через інтернет знайшов одного з авторів довідника. Спочатку він віднікувався, але згодом таки зізнався: деякі матеріали отримував за гроші з секретних архівів. Наше спілкування обірвалося, коли я переслав йому свою статтю про Даценка з газети «Українська Доля». Очевидно, покоробив чи перелякав російського дослідника «бандерівський слід» у долі Героя Радянського Союзу.