Він увійшов в історію як батько «укапізму», тобто українського націонал-комунізму.
«Серед усіх інших українських комуністів, які ставали на захист національних прав українського народу в часи радянської влади,  Василь Шахрай був найбільш послідовним, – писав публіцист Сергій Домазар у нарисі «Реставратори голубих мрій». – М.Скрипник, С.Лапчинський, О.Шумський, М.Хвильовий та інші – всі вони були полум’яними борцями за відродження української нації. Але над ними Дамокловим мечем висіла доктрина російського комунізму, згідно з якою національне відродження неросійських народів – це буржуазно-націоналістична контрреволюція, яку треба збройно поборювати. Один-єдиний Василь Шахрай твердо відстоював національні права українського народу… Постать В.Шахрая, його особиста доля, цікавить нас як яскравий приклад того які дивовижні плоди дає протиприродне схрещування українства (як ідеї) з марксизмом».

Василь Шахрай народився 11 лютого 1888 року в селі Харківці Пирятинського повіту Полтавської губернії, у козацькій родині. Батько Матвій Шахрай мав понад сто десятин землі і п’ятеро синів. Був людиною лагідної вдачі, трохи письменний, любив у свята почитувати Біблію, знав напам’ять «Псалми Давида» і деякі поеми з Шевченкового «Кобзаря». І грошей на освіту дітей не шкодував.

Їхні Харківці були поспіль «козацького сословія», тобто ніколи не знали панщини. За бідного вважали того козака, який мав менше 30 десятин землі. І нема нічого дивного, що тут ще влітку 1917 року відкрилася «Просвіта», а вже восени заснували українську гімназію. Молоді селяни масово вступили до «Вільного козацтва» і потім до Української армії.

Василь Шахрай після закінчення Пирятинського міського училища став слухачем Феодосійської вчительської семінарії. Здобувши фах майже шість років учителював на Херсонщині, 1912 року вступив до Петербурзького інституту вищих комерційних знань.

Ще у Феодосії 18-літком прилучився до політичної діяльності, активно допомагаючи місцевій організації соціалістів-революціонерів. У столиці вступає до УСДРП, незабаром стає членом більшовицької партії. З початком Першої світової війни мобілізований до армії, закінчив Віленське військове училище в Полтаві і був призначений його викладачем у чині прапорщика. З перших днів повалення самодержавства Шахрай у вирі революційних змін: домагаючись демократизації училища, набув слави найпопулярнішого в місті та губернії радянського діяча – соціал-демократа.

Сергій Домазар, який 1917 року зустрічався із Шахраєм у Пирятині, залишив його словесний портрет: «Був одягнений у т.зв. гімнастьорку кольору хакі й чорні цивільні штани, досить високий на зріст, приємної інтелігентної зовнішності, простоволосий, у рогових окулярах і з чорним, кучерявим чубом».

Із полтавських більшовиків він єдиний виступав українською мовою. Був одним із організаторів Полтавської ради солдатських та робітничих депутатів, увійшов до місцевого комітету РСДРП, обирався делегатом Першого всеросійського з’їзду рад, разом із С.Мазлахом заснував і редагував більшовицьку газету «Молот». Після Жовтневого перевороту декларував лояльність до УЦР:  підтримав Перший Універсал Центральної Ради, і навіть домігся його схвалення полтавською організацією більшовиків. Бурхливий розвиток української національної революції переконав більшовика Шахрая, що пролетарська революція може успішно розвиватися тільки в поєднанні з революцією національною, а не в протиставленні їй.

Тим часом більшовицька партія в Україні з перших днів революції рішуче протистояла українському національному відродженню як «ворожій пролетаріату» силі. Шахрай не оборонявся, а нападав на більшовицьку політику в Україні. І то з марксистко-ленінських позицій: доводив, вона суперечить лєнінській теорії з національного питання. «Теорія – інтернаціоналістична, а політика – великодержавницька й шовіністична».

Ці погляди Шахрай відстоював на обласному (крайовому) з’їзді  РСДРП (б) у Києві 16-18 грудня 1917 року. Відразу після цього зібрання як делегат бере участь у Першому всеукраїнському з’їзді рад, на якому більшовики намагались плавно перебрати владу в Україні від УЦР.

«У найкритичніший  для більшовицької меншості момент, коли стало відомо про ультиматум Раднаркому Центральній Раді, московські більшовики висунули свого промовця Шахрая, що говорив українською і намагався переконати, що той ультиматум є лише «непорозуміння», яке треба «зліквідувати», бо, мовляв, «між пролетаріатом і селянством України і Росії різниць немає,.. – згадує український державний діяч доби УНР і дослідник історії Роман Бжеський (Р. Млиновецький). – Він виконував те завдання, яке випливало з цілої тактики Леніна в національній справі. Його завданням було заспокоїти національні почуття українців, демобілізувати, розбити одноцільний фронт, який почав творитися…»

Більшість делегатів висловили довіру УЦР, тому делегати–більшовики  покинули з’їзд і виїхали до Харкова, який саме тоді захопили більшовицькі загони. Там, з’єднавшись  з малочисленим обласним з’їздом  робітничих та солдатських депутатів Донецького й Криворізького басейнів, проголосили себе «Всеукраїнським з’їздом рад».

Підкоряючись партійній дисципліні, виїхав до Харкова і В.Шахрай.  Його обрали  членом Центрального виконавчого комітету рад України та його уряду – Народного секретаріату, в якому доручили секретарство (міністерство) військових справ. Саме він став одним з організаторів так званого Червоного козацтва. Дослідник Андрій Здоров в розвідці «Червоне козацтво і В.Шахрай; невідомі сторінки»  наводить спогади В.Примакова: «В ночь на 27 декабря прошлого года (мається на увазі ніч з 8 на 9 січня 1918 р. за новим  стилем, – А.Ч.) по распоряжению народного секретаря Украинской рабоче-крестьянской республики т. Шахрая был разоружен 2-й украинский полк. Разоружение было произведено 3-м батальоном 2-го украинского полка, сагитированным мною и т. Шахраем, и перешедшим на сторону Украинского рабоче-крестьянского правительства при помощи броневой машины, присланной главковерхом т. Антоновым.

На развалинах 2-го украинского полка был создан 1-й полк червонного казачества». Андрій Здоров цитує звернення Народного секретаріату військових справ: «Ми твердо вирішили організувати такий революційний загін, що як одна людина стане на боротьбу з контрреволюцією на Дону і Україні: організувати полк Червоного козацтва».

Член Народного секретаріату а згодом жертва сталінського терору Георгій (Юрій) Лапчинський залишив для історії тодішні ремствування В.Шахрая: «Що це за уряд український, що його члени не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за український військовий міністр, коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти зі мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів в Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться як на вороже, контрреволюційне».

Вже не одне десятиліття живемо в незалежній державі, а як по-сучасному звучать ці слова українського патріота! Шеф-редактор журналу «Універсум» Олег Романчук констатує: «…Українці та їхні керманичі продовжують жити в ледь модернізованій УРСР… Не здійснено десовєтизації, деколонізації, дерусифікації. Тому нині при владі опинилися впереваж нащадки прибульців-колонізаторів. Загроза неосовєтизму – величезна… У свідомості багатьох триває громадянська війна: хто не з нами – той проти нас. І все це підживлює брутальна московська інформаційна агресія… А українським політикам бракує політичної волі раз на все розпрощатися з колишньою митрополією…»

А тоді, в січні 1918 року, російська делегація на Брестських перемовинах заявила про визнання Української Народної Республіки і навіть не заперечувала проти участі делегатів від українського уряду з Києва. В той же час радянський уряд всіляко затягував переговори: сподівався, що його війська захоплять більше українських земель.

30 січня російську делегацію на переговорах в Бресті поповнили делегатами від харківського Народного Секретаріату В.Шахраєм та Є.Медведєвим. Троцький заявив, що оскільки більша частина території України контролюється українським радянським урядом, то переговорів з делегацією УЦР проводити не слід.

Спроба встановити в Україні радянську владу у формі українських рад виявилася провальною, військо більшовиків відтіснили з території України. В.Шахрай писав: «Досвід революції на Вкраїні доказує, що ми понесли поразку не тільки тому, що прийшли німці… Навпаки, ми боїмося, що не будь сії «окупації і лише окупації», нас як партію все одно вигнали би з України, і не скоро би ми тоді встали».

За умовами договору з Росією Раднарком зобов’язувався визнати законність уряду УЦР на території України і негайно вивести свої війська з УНР. Після Бресту В.Шахрай деякий час залишався формально військовим міністром більшовицького уряду. Він єдиний з уряду наполягав на повному визнанні Брестського мирного договору. А на початку березня 1918 року залишив посаду, не бажаючи бути «українською декорацією петроградського головкома В.Антонова-Овсієнка, у руках якого перебувало фактичне керівництво радянськими військами в Україні. Проте невдовзі, після Другого Всеукраїнського з’їзду рад, в березні 1918 року В.Шахрая обирають народним секретарем земельних справ.

Через місяць, на Таганрозькій нараді більшовиків, Василь Шахрай виступив з ініціативою створити КП(б)У та відокремити її від РКП(б) як самостійну партію, пов’язану з РКП(б) тільки через Інтернаціонал. Тим самим було б закладено підвалини самостійної Української радянської держави.

Нарада схвалила своїм рішенням пропозицію Шахрая. Та шансів, щоб таке рішення ухвалила сама КП(б)У, були мізерні. Згодом у книжці «До хвилі», про яку знаний вчений і громадський діяч української діаспори Іван Майстренко назве «неперевершеним по силі аргументації твором українського комунізму, що з марксо-ленінських позицій обґрунтовує українське радянське самостійництво», Василь Шахрай і Сергій Мазлах писали: «Ми були об’єктивно неукраїнською партією, хоч ми жили, працювали на Україні і деякі з нас навіть за метриками рептані українці, — а російською партією, себто, власно кажучи, великоруською».

Рішення Таганрозької наради було скасовано в липні 1918 року – на І з’їзді КП(б)У в Москві. Більшовицька риторика про «українську державність» та «право нації на самовизначення» вповні розкрилася як облуда.

Під час окупації України німецьким військом Василь Шахрай евакуювався до Росії. Працював у Саратовському політвідділі Українського відділу Наркомату РСФСР у справах національностей. У працях 1918-1919 років теоретично розробив засади українського комунізму. Зокрема в дослідженні «Революція на Україні» наголошував: національне питання потребує власного вирішення, а твердження, що соціалізм його автоматично розв’язує, є помилковим.

Тут-таки, у Саратові побачила світ українською мовою вже згадана книжка, «До хвилі», з підзаголовком «Що діється на Вкраїні і з Україною?», створена Василем Шахраєм у співавторстві зі ще одним знаним теоретиком українського націонал-комунізму економістом-статистиком Сергієм Малахом (Робсманом). Іван Майстренко у вступній статті до другого видання книжки (Нью-Йорк, 1967 р) писав: «Василь Шахрай уже в 1918 році… передбачав переродження більшовицької держави у «єдину неділиму» нову тюрму народів. Він спостерігав уже тоді зріст російського «радянського патріотизму» й «суворовщини».

У цьому ґрунтовному дослідженні автори доводять: «Український народ, українська нація уже визначилася. Вона проголосила свою самостійність. Україна не заспокоїться, не перестане боротися за свою національно-державну незалежність, доки не осягне її. Раніше чи пізніше, чи трудним і кривавим шляхом озброєної боротьби, чи згодою, шляхом демократичного вирішення спірних питань з сусідніми країнами, а Україна буде самостійною й незалежною… Возз’єднання України з Росією «прогресивне» тільки для російського великодержавництва… Чим скоріше буде осягнена самостійність України, тим краще буде і для України і для сусідніх країн, тим менше буде національної гризні і ворожнечі…»  

Автори  відчували на що замахнулися і що від того чекати. Бо наче передбачали свою сумну долю, пишучи: «З нами можна коротко розквитатися: «бий його, я його знаю!» і від нас мокрого місця не залишиться».

Та і сталося. Не минуло й місяця після виходу в світ книги, як газета «Комуніст» повідомила: «Постановою ЦК КП(б)У від 9 березня 1919 року громадяни Шахрай та Мазлах виключаються з партії за дії, спрямовані проти партії». Їм було заборонено жити в Україні, а їхню книгу вилучили».

Долі авторів склалися по-різному. Але однаково трагічно. Василя Шахрая вбили денікінці в Катеринодарі. А Мазлаха таки поновили у партії і навіть довірили відповідальні посади. Проте нічого не забули: у розпал репресій 1937 року його заарештували. «Незаперечним доказом» для слідства був лист Сергія Михайловича до дружини, де він висловлював намір організувати самостійну Українську компартію. Попри те, що Мазлах ні в чому не зізнався, за цими сфабрикованими обвинуваченнями Військова колегія Верховного суду СРСР засудила його до смертної кари.

Попри поширений «білогвардійський слід» у смерті Василя Шахрая,  письменник Сергій Домазар припускав, що до цього вбивства доклали рук саме московські більшовики. Бо небезпідставно вбачали в особі Шахрая вождя «української смути». Це в їхніх інтересах була його швидка і тиха ліквідація. «Чи зроблено це з прямого наказу Леніна, невідомо, – пише Домазар. – Та в кожному разі «всеросійський», як він думав, «всесвітній» Ленін не міг допустити ісенування «українського Леніна» – Василя Шахрая».